Стилістичні засоби створення образності в авторському дискурсі

Стилістичні засоби створення образності в авторському дискурсі

Зміст

Вступ

Розділ І. Дискурс: визначення та основні характеристики

1.1 Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці

1.1.1 Основні підходи та методи дослідження дискурсу

1.1.2 Основні мовні характеристики дискурсу

.1.3 Основні типи дискурсу

1.2 Текст і Дискурс: проблеми дефініцій

.2.1 Визначення поняття «текст»

.2.2 Визначення поняття «дискурс»

.3 Авторський дискурс

Висновки до Розділу 1

Розділ ІІ Стилістичні засоби представлені в англійських художніх творах ( на матеріалі Джерома К. Джерома та Харпер Лі)

.1 Загальні відомості про стиль та стилістику

.2 Конотативний аспект створення образності і виразності

.3 Стилістичні структури

.4 Аналіз використання стилістичних засобів у романі Джерома К. Джерома Троє в одному човні (не рахуючи собаки)

.5 Аналіз використання стилістичних засобів у романі Храпер Лі Вбити пересмішника

.6 Вживання стилістичних засобів у романі Джерома К. Джерома Троє в одному човні та Харпер Лі Вбити пересмішника

Висновки до Розділу 2

Висновки

Додатки

Список використаних джерел

Вступ

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurse) — мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (narration). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника.

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів.

Дискурс — це складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої — інтереси, цілі та стилі.

Дана робота присвячена аналiзу вживання стилістичних засобів в рiзних її проявах в авторському дискурсi.

Наукова новизна роботи полягає у систематизації інформації про стилістичні засоби та їх функції у мовознавстві, їх застосування в авторському дискурсі. Досі мовознавці зверталися до цієї проблеми лише побіжно, в ході розвязання інших проблем. У дослідженні розглянуто різноманітні стилістичні засоби.

Актуальнiсть дослiдження зумовлюється тим, що стилістичні засоби нiколи не були обiйдені гносеологiчною увагою: їх теоретична історія увiбрала в себе багатонацiональний i рiзноманiтний досвiд вивчення, тому може бути розглянута на практиці, тобто, у нашому випадку, на матеріалі романів.

Обєктом дослiдженням стилістичні засоби в авторському дискурсі.

Предметом дослiдження є функцiонування стилістичних засобів як пiдсилення емоцiйного забарвлення в авторському дискурсi, а саме, в романах Джерома К. Джерома Троє в одному човні та Харпер Лі Вбити пересмішника.

Метою цього дослідження є вивчення стилістичних засобів в авторському дискурсі. Для її досягнення слід визначити такі основні завдання:

1.дослідити поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці;

2.розглянути основні підходи та методи дослідження дискурсу;

.визначити поняття «текст» та «дискурс»;

.продемонструвати схему функціонування стилістичних засобів в авторському дискурсі;

5.дослідити стилістичні засоби в романах Джерома К. Джерома Троє в одному човні та Харпер Лі Вбити пересмішника.

Мета i завдання даної роботи вимагають комплексного пiдходу до обрання методiв дослiдження. Основним є метод лiнгвiстичного опису, застосовано також елементи зiставного, порівняльного методу та методу суцільної виробки, окремi прийоми дискурсного аналiзу. Елементи методу статистичного аналiзу використано для зясування деяких кiлькiсних характеристик.

Теоретична цінність роботи полягає в тому, що вона може стати основою розробок, як база, для подальшої пошукової роботи в цій області.

Практична цінність полягає у тому, що результати дослiдження можуть бути використанi на заняттях iз стилiстики, лексикології, англійської лiтератури та дискурсології.

Дана курсова робота складається зi вступу, теоретичної та практичної частини, висновкiв, списку використаної лiтератури та додаткiв.

У вступі обґрунтовується мета, актуальність вибраної теми, основні завдання, матеріали і методи дослідження, практична і теоретична цінність.

В першому розділі подаються теоретичні засади поняття авторського дискурсу, його функцій, а також історію виникнення терміну.

Другий розділ присвячений дослідженню функціонування стилістичних засобів у авторському дискурсі, вивчення їх як стилістичної фігури, в практичнiй частинi досліджено дискурсивно обґрунтоване використання стилістичних засобів (Джером К. Джером Троє в одному човні та Харпер Лі Вбити пересмішника).

Курсова робота закінчується висновками основних результатів, про які йдеться в даному дослідженні, бібліографією та додатками.

дискурс лінгвістика джером виразність

РОЗДІЛ І Дискурс: визначення та основні характеристики

1.1 Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці

Завданням цього розділу є розгляд теоретичної літератури, присвяченої дискурсу та проблеми дефініції різних лінгвістів.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurse) — мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (narration). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника [6; 276-279 ].

У сучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.

. Дискурс визначається згідно з Ю. Габермаса через текст або текст через дискурс [31; 76].

. Дискурс розуміють як когнітивний процес, повязаний із творенням мовленнєвої поведінки [31; 37].

. Дискурс розглядається як послідовність взаємозвязаних висловлювань, обєднаних спільністю цільового завдання [13; 53].

. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими [5; 44].

. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня [39; 77-78].

. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозвязок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність [1; 12].

. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія [7; 12].

. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях [21; 48].

Класичними працями, в яких досліджуються проблеми дискурсу, можна назвати твори Ю. Габермаса [13], Т. ван Дейка [16], М. Фуко [47] та М. Гайдегера. Деякі аспекти дискурсу знаходять своє відображення в роботах закордонних та вітчизняних науковців, серед яких слід відзначити П. Кузьміна, М. Ільїна, Є. Шейгал [48], О. Міхальову, Є. Переверзєва [37], Є. Кожем’якіна, Г. Почепцова, В. Павлуцьку, М. Гаврилову, Дж. Сейдел [53] та М. Гейса.

Межі визначення терміна "дискурс" є досить розмитими. Дане поняття не має однозначного та конкретного трактування, оскільки вживається у різних науках з різним значенням. Недостатньо прозоре і сповнене протиріч уявлення про зміст поняття "дискурс" часто призводить до різних емпіричних результатів і створює багато їх інтерпретацій. Очевидно, що це пов’язано не лише з міждисциплінарним характером предмету дослідження, але й зі складною, багатоаспектною природою самого дискурсу.

Часто слово "дискурс" як синонім слова "текст" — в значенні будь-якого явища дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване. У цьому контексті важливо пам’ятати, що спочатку створюється дискурс, який з плином часу перетворюється в текст, котрий адресат знову може перетворити на дискурс.

Спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності дискурсу. Так, В. О. Звегінцев [19; 12-13] розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, повязаних між собою смисловими звязками.

Ю. Габермас [13; 83] під дискурсом розумів особливу комунікацію, метою якої є неупереджений аналіз реальності, спосіб отримання істинного наукового знання, своєрідний інструмент пізнання реальності. У нього дискурс постає як спосіб діалогічно аргументованого обговорення суперечливого положення (явища, теорії і т.п.), яке претендує на значимість або істинність з метою досягнення загальнозначимої згоди.

Звернувшись до філософської енциклопедії білоруських науковців, можна знайти таке визначення поняття "дискурс" — "вербально артикульована форма об’єктивації змісту свідомості, що регулюється домінуючим у тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності". Тобто дискурс є фрагментом дійсності, розгортанням або відтворенням у просторі й часі акту свідомості, що має різну форму вияву (усну чи письмову), зумовлюється і регулюється культурною традицією певного соціуму.

В логіці дискурс визначається як "міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну" [22; 56].

Сучасна філософія трактує поняття дискурс як "розмову, бесіду, мовне спілкування, мовленнєву практику будь-якої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів". Таким чином, дискурс вважають проявом етнокультурних та культурно-історичних особливостей процесу пізнання та комунікації, традиційних правил спілкування в суспільстві, втіленням прагматичної мети його суб’єктів. Дискурс є соціокультурним феноменом, при розгляді якого необхідно враховувати всю сукупність обставин, які сприяють його виникненню, а саме приналежність до певної соціальної спільності в певний історичний період [43; 39-40].

Важливим є розгляд концепції Т. ван Дейка [16; 67], адже в ній представлене багатопланове і різнобічне визначення дискурсу як особливого комунікативного явища, як "складної єдності мовної форми, знання і дій", як події, інтерпретація якої виходить далеко за рамки буквального розуміння самого висловлювання. Т. ван Дейк визначав дискурс не просто як зв’язний текст, а як "складне комунікативне явище, котре включає в себе і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (їх характеристики), так і про процеси вироблення і сприйняття повідомлень". В дискурсі, на думку вченого, відображається складна ієрархія знань, необхідна як при його створенні, так і при його сприйнятті. Таким чином, дискурс відображає залежність створюваного мовного витвору від значної кількості обставин — знань про світ, суджень, думок, переконань і конкретних цілей суб’єкта мовлення [13; 109].

Не менш важливою для розуміння поняття "дискурс" є концепція французького структураліста М. Фуко [47; 213]. Вчений вважав, що інструментом освоєння дійсності є мовна практика людей, в ході якої не лише освоюється ("обговорюється") світ, але й складаються правила даного освоєння/обговорення, правила самої мови і, відповідно, певні розумові (мислиннєві) конструкції. Мова, за М. Фуко, і є дискурсом. Отже, дискурс — це одночасно і процес, і результат. На думку вченого, термін "дискурс" включає в себе суспільно прийняті способи розгляду та інтерпретації навколишнього світу і, витікаючи саме з такого бачення світу,дії людей і форми організації соціуму. Тобто в даному випадку дискурс розглядається як закріплений у мові спосіб впорядкування реальності, бачення світу, що реалізується в різноманітних практиках. Дискурс не лише відображає світ, описує його, він проектує і формує його. Найважливішим засобом дискурсу є мова.

На мотивованість дискурсу вказує В. Кох, на думку якого дискурс — це будь який текст ( або частина тексту ), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву [26; 65-67].

Е. Переверзєв ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс — це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс — це текст, що містить взаємозалежні судження деяких субєктів [37; 74-75].

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів.

Дискурс — це складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої — інтереси, цілі та стилі.

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як звязний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це — текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс — це мовлення, занурене у життя [2; 25].

Дискурс також розуміється як текст, представлений у вигляді особливої соціальної даності і утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту [1; 262].

Отже, аналізуючи все вищесказане, можна зробити наступній висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття дискурс ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації вважається за доцільне дати узагальнене визначення дискурсу. Дискурс — це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозвязком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

1.1.1Основні підходи та методи дослідження дискурсу

У сучасному мовознавстві все більшого поширення набувають дослідження, в яких використовується могутній арсенал суміжних наук. На сучасному етапі розвитку лінгвістики існує велика кількість підходів як до аналізу дискурсу, так і до виділення різних його типів. Однак між усіма різноманітними точками зору є дещо спільне — усі вони розглядають людську поведінку як мовленнєву діяльність [21; 288]. Сучасна гуманітарна наука значно поповнилася публікаціями, присвяченими теорії дискурсу та вивченню його окремих аспектів. При цьому дослідники обирають різні підходи — історичний, філософський, логічний, психологічний, соціологічний, когнітивний, семіотичний, культурологічний, лінгвістичний, іноді поєднуючи деякі з них. Це дає підстави говорити про виникнення самостійного напряму досліджень — теорії дискурсу, який є комплексною, гетерогенною дисципліною, що склалася на перетині лінгвістики, соціології знання, когнітивної антропології та сучасних критичних досліджень культури [47; 11].

Одне з центральних понять сучасної лінгвістичної теорії — " дискурс" — висунулося на передній план міждисциплінарних методологічних пошуків і увійшло до сучасного концептуального апарату дискурс-аналітичних досліджень [21; 167].

Дискурс — це текст, "занурений у життя", "мова у житті", тобто текст як результат цілеспрямованої соціальної дії, як фокус дій мовних і мовленнєвих, соціокультурних і прагматичних, когнітивних і психологічних факторів [2; 135-136]. Тобто це не просто мовне/мовленнєве формоутворення, яке складніше за окреме речення, а тотальне культурне явище: результат і чинник комунікації, переплетіння мовних взаємодій агентів комунікації, живе середовище спілкування, яке, як відомо, створює нові фізичні дії, ментальні й психічні продукти.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики між дослідниками немає загальної думки, що повинно вважатися дискурсом. Так, Б. Палек відзначає, що дискурс — це "одиниця більш високого рівня, ніж речення … твір мовлення" [36; 244]. Якщо О.М. Мороховський визначає дискурс як "послідовність взаємоповязаних висловлювань" [34; 5], то В.О. Звегінцев розуміє дискурс як "два або декілька речень, які знаходяться одне з одним у змістовому звязку" [19; 170]. Заслуговує на увагу також і визначення, яке дає В. Кох. На його думку, дискурс — це "будь-який текст (або частина тексту), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву" [26; 163]. Існують й інші визначення дискурсу. Дискурс, за В.Г. Борботько, — це текст, але такий, який складається з комунікативних одиниць мови — речень та їх обєднань у більші єдності, які знаходяться у безперервному смисловому звязку, що дозволяє сприймати його як єдине утворення. В.Г. Борботько підкреслює той факт, що текст як мовний матеріал не завжди являє собою звязне мовлення, тобто дискурс. Текст — загальніше поняття, ніж дискурс. Дискурс завжди є текстом, але зворотнє твердження — неправильне. Не будь-який текст є дискурсом [9; 81].

Сьогодні функціонування мови розглядається як різновид когнітивної діяльності, а когнітивні механізми та структура людської свідомості досліджуються через мовні явища. Зміна наукової парадигми зробила необхідним аналіз мовних явищ не лише в комунікативному, а й у когнітивному аспекті. Тому головними завданнями лінгвістичного аналізу дискурсу стають: опис та пояснення внутрішньої когнітивної структури й динаміки того, хто говорить, і того, хто слухає, вивчення комунікативних і когнітивних універсалій, опис мови як процесу відтворення соціально, культурно і лінгвістично значущих типових ментальних моделей, які відображають універсальне і спеціальне. Розвиток когнітивного підходу до явищ мови сприяв дослідженню мовних форм як похідних концептуалізації світу людською свідомістю, а їх значень — як певних структур знання, концептів, що закріплені мовними знаками. Саме тому дослідження дискурсу набуває нових ракурсів розгляду й неминуче опиняється в полі зору вчених, оскільки є цінним матеріалом для вивчення проблем концептуалізації, категоризації, розвитку і функціонування мовної свідомості.

Когнітивний підхід до вивчення дискурсу перемежовується із етно- та лінгвокультурологічним підходами, які, у свою чергу, спрямовані на виявлення в дискурсі етноспецифічних та культурних особливостей конкретного національного мовлення, виявів особливої національної ментальності, світобачення та "картини світу". Обєктом дослідження лінгвокультурології стають архетипічні та прототипічні компоненти людської свідомості, зафіксовані у міфах, легендах, ритуалах, обрядах, фольклорних та релігійних дискурсах, поетичних та художніх текстах. Лінгвокультурологічний підхід до вивчення дискурсу дозволяє виявити, дослідити та описати ті складові, які й обумовлюють його національну специфіку. Через це до найактуальніших проблем етно- та лінгвокультурології вчені відносять такі, як: виявлення універсальних та національно-специфічних рис дискурсу; дослідження його національної складової, класифікацію факторів, що обумовлюють національну специфіку, вивчення давніх архетипічних та прототипічних уявлень, відображених у мові та дискурсі [29; 18].

Логічний підхід, що знайшов висвітлення у працях пізнього Л. Вітгенштейна, Дж. Остіна, Дж. Сьорля, П.Ф. Стросона, П. Грайса, Е. Ліча, ставить за мету вивчення намірів (інтенцій) автора дискурсу, істинність (хибність) висловлювань, дотримання (порушення) принципів, максим, конвенцій спілкування. У логіці кінця XIX-го — початку XX-го ст. інтенсивно проводилися дослідження, результати яких активно запозичуються лінгвістикою. Серед них — проблеми референції та предикації, смислу та значення, природи власних імен та дейсису, питання розмежування подій, процесів та фактів, розрізнення пропозицій та пропозиційних відносин. Новітні напрямки досліджень, у першу чергу теорія мовленнєвих актів, виникли завдяки зусиллям логіків і філософів мови Дж. Остіна та Дж. Сьорля. Теорія мовленнєвих актів, на думку Е. Бенвеніста, вводить дискурс до сфери мовлення індивіда. Ядро теорії складають ідеї, викладені англійським логіком Дж. Остіном у курсі лекцій, прочитаних у Гарвардському університеті в 1955 р. і опублікованих в 1962 р. під назвою "How to do things with words" (у російському перекладі "Слово как действие"). Згодом ці ідеї були розвинуті американським логіком Дж. Сьорлем у монографії "Speech acts" та низці подальших публікацій, а також у працях англійського логіка П.Ф. Стросона.

Психологічний підхід, який вивчає вплив на свідомість індивідуума, розглядає механізми породження та сприйняття дискурсу, при цьому акцентує увагу на індивідуальній його природі та персоніфікації [32; 300]. Проблему цілеспрямованості породження дискурсу вирішує інтент-аналіз, що розробляється в Інституті психології РАН під керівництвом Т.Н. Ушакової. В основу цього методу покладена ідея, що мовлення — цілеспрямована дія. Відповідно намір (інтенція) як імпульс до висловлювання, повязаний з певним змістом думки або почуття, лежить в основі практично кожного мовного вияву. Намір складає власне психологічний пласт, який "уловлюється" учасниками дискурсу. Особливо благодатним для виявлення інтенцій є конфліктний дискурс. У кожному матеріалі такого дискурсу була виявлена характерна структура інтенцій мовця, яка отримала назву "конфліктного трикутника".

Поштовхом до соціологічних студій були праці французького дослідника Мішеля Фуко, який розглядав дискурс як соціально обумовлену організацію системи мови та дії [47; 126]. Його "дискурсія" виявилися своєрідним інструментом пізнання, нетрадиційним підходом до аналізу культури. Згідно з його концепцією, для вивчення дискурсу необхідно залучати аналіз "дискурсивної події" в контексті позаумовних умов виникнення дискурсії — економічних, політичних, ідеологічних, соціальних тощо. Адже субстантивація мови відбувається не стільки за рахунок мовних та логічних засобів, скільки за рахунок соціальних факторів у межах більш широкого соціокультурного простору, а саме прийнятих у суспільстві способів та правил детермінації мови. Таким чином, за допомогою дискурс-аналізу мовні висловлювання можна досліджувати не тільки лінгвістично, але й соціально, проясненням у них норм та правил.

Соціологічний підхід передбачає дослідження дискурсу в плані особливостей сприйняття його окремими прошарками суспільства, представниками професійних колективів та етнічних груп. Як стверджує Г.Г. Почепцов, "дискурс — це вже не суто лінгвістична структура, а соціолінгвістична. Він має відповідати нормам мовної ситуації, комунікативної ситуації та соціальної ситуації. Дискурс — це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати" [38; 99]. При соціологічному підході увага приділяється явищам лінгвістичної варіативності, що обумовлені соціальними факторами (клас, стать, етнічний тип). Функціонування та варіативність мови в реальному житті зумовили вивчення різних соціальних типів дискурсу — професійних: медичних, театральних, академічних, юридичних, політичних, ділових тощо; тендерних: жіночих та чоловічих; вікових: дитячих, молодіжних; етнічних: негритянських, латиноамериканських (в англомовному континуумі) тощо.

Проникнення дискурс-аналізу в лінгвістику сприяло підвищенню її статусу в ієрархії наукових дисциплін. Результатом дискурсивного етапу досліджень став той факт, що вивчення дискурсу як поєднання вербального та невербального у комунікації призвело до більш тісної взаємодії лінгвістики з багатьма антропоорієнтованими дисциплінами, сприяло проникненню лінгвістичної інформації в інші галузі знань [7; 11]. Дискурс-аналіз як метод, принцип, самостійна дисципліна, відкрита для інших галузей знань, увібрав у себе загальну спрямованість дослідження на багатогранне, комплексне вивчення такого складного багатомірного феномена, як дискурс.

Кожен із вищезгаданих підходів, безперечно, сприяє всебічному аналізу, опису і осмисленню соціолінгвістичного феномена дискурсу, який все більше набуває міждисциплінарного статусу і стає обєктом новітніх теоретичних напрямків та наукових дисциплін — теорії дискурсу, дискурс-аналізу, дискурсивної лінгвістики.

1.1.2 Основні мовні характеристики дискурсу

Англійський лінгвіст Дж. Сейдел виокремлює такі основні характеристики дискурсу [53; 43-60]:

  1. Це багаторівневе і багатофакторне явище — психічне, когнітивне, мовне, соціальне.
  2. Розглядати дискурс як текст є невиправданим і обмеженим, адже дискурс — це екстралінгвістичне поняття, що детермінується багатьма чинниками, неврахування яких призведе до хибних результатів. Дискурс не можна обмежувати рамками конкретного мовного виразу.
  3. Це складне комунікативне явище, що обумовлюється і регулюється соціокультурними особливостями певної спільноти. Необхідним є врахування всіх обставин його виникнення і протікання.
  4. Дискурс відображає суб’єктивну психологію людини, це певна інтерпретація світу (його відтворення та формування суб’єктом). Він не може бути відчуженим від того, хто говорить. Дискурс наповнений ментальністю автора, його баченням світу, його оцінками та переконаннями.
  5. Найважливішою складовою дискурсу є його когнітивна природа. Це акт мислетворення, пізнання, передачі знань, використання вже набутих та створення нових.
  6. Важливою передумовою сучасного дискурсу є взаємодія суспільних інститутів.

Є. Шейгал трактував, що дискурсам характерна впорядкованість змістового поля, в якому відбувається комунікація [48]. Передбачається наявність відносно стабільної термінологічної.

·Дискурс є субкультурним явищем, в рамках якого відбувається побудова соціального знання.

·Дискурсу притаманна своя логіка і композиційна цілісність.

·Особливою рисою дискурсу є співвідношення дискурсу з конкретними учасниками, тобто тими, хто говорить, і тими, хто
слухає, а також з комунікативними намірами того, хто говорить і певним чином впливає на адресата.


·Особливістю дискурсу є використання певних формальних засобів, коли звичні елементи мови отримують незвичну інтерпретацію, а також, коли звичайні, на перший погляд, ситуації використовують у нових несподіваних смислових контекстах.

Згідно з визначеннями лінгвістів ми можемо сформулювати, що дискурс є потужним інструментом впливу на масову свідомість. Фактично, він є конструюванням (створенням правил поведінки, сприйняття, пізнання та відтворення) певного світу для певної спільності людей.

1.1.3 Основні типи дискурсу

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює теле- і радіодискурси, газетний (публіцистичний), театральний, кінодискурс, художній дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси.

Теле- і радіодискурс. Передбачає невимушеність, неофіційність. Автори теле- і радіопередач створюють знаковий образ живого мовлення. Мовець (диктор) і слухач (глядач) перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте. Теледискурс поєднує слово і зображення, що є особливим семіотичним «синтаксисом» зі складними правилами.

Театральний дискурс. Театральні знаки символічні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вдають, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втручатися в дію (за деякими винятками); світ акторів і глядачів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій.

Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому пролягає від тексту до мови (у звичайній комунікації — від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кінодію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будується за законами невідповідності (монтажу). Кадри, розташовані поряд, вимагають віднайдення зв’язку між ними, творчої уяви. Кіно, як і театр, знає лише теперішній час; це поєднує глядача з дією.

Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст (літературний — на минулий, ЗМІ — на теперішній). Майбутні контексти вигідні: їх важко заперечити, неможливо на даний час перевірити. Свої ідеї політичний дискурс проголошує найкращими. Як правило, творить образ і навіть модель ворога. Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», оскільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього. Часто дискурсивні вміння політика важать більше, ніж його особистісні риси.

Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших типів спілкування. Сучасний американський соціолог Роберт Белла визначив релігію як особливу систему комунікації — «символічну модель, яка формує людський досвід — як пізнавальний, так і емоційний» у розв’язанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання (трансляція) життєво важливих для людини і суспільства етичних смислів.

Художній дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше значення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль відіграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принципів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: кожен читач знаходить власний зміст. У сприйнятті й «дешифруванні» художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистісних смислів, перетворює на дискурс.

Поетичний дискурс надає можливостей у стислому повідомленні, яким є вірш, передати особливості культури народу, його духовність, ментальність, цінності, які пануюють в суспільстві тощо. А це у майбутньому неодмінно допоможе народам світу у формуванні позитивних шляхів для зближення, формування і збагачення світової культури через національні культури [29; 126-127].

1.2 Текст і Дискурс: проблеми дефініцій

Філологія як наука гуманітарна, на відміну від точних наук, допускає множинність визначень того самого поняття. Це, зокрема, стосується термінів текст і дискурс, для яких дослідники пропонують усе нові й нові визначення.

За всього різноманіття визначень у сучасній лінгвістиці вирізняється три основні підходи до вирішення термінологічної проблеми:

.утотожнення понять текст і дискурс;

2.повне розмежування понять за характеристикою статика обєкта (текст) /динаміка комунікації (дискурс);

3.залучення тексту до поняття дискурсу.

Розбіжності в підходах до визначення цих понять зумовлюються як історією становлення наукової галузі, обєктом якої є текст, так і складністю, багатогранністю комунікативних одиниць вищої єдності.

Спочатку «лінгвістика тексту» слугувала загальним визначенням для будь-якого лінгвістичного дослідження тексту письмового або усного. Із цієї причини текст і дискурс розглядалися як взаємозамінні поняття. Дослідники використовували термін текст, аналізуючи процес його породження й сприйняття, вивчаючи його як процес і як продукт мовної діяльності, розуміючи під текстом фрагменти усної та письмової комунікації будь-якого обсягу. Виходячи із цього, відмінність між лінгвістикою тексту й аналізом дискурсу не розглядали як принципову.

У надрах різних наукових шкіл сформувалися й передумови для розмежування понять тексту й дискурсу. Спочатку текст асоціювався, насамперед, із матеріальним обєктом, якому притаманна синтагматична протяжність, що характеризується звязністю та цілісністю. А термін аналіз дискурсу, як відзначає Н. Д. Арутюнова, використав З. З. Харріс у 1952 р. для позначення дистрибутивного аналізу тексту із залученням до його опису соціокультурної ситуації. У сфері прагматики початковим було уявлення про текст як про повідомлення або мовний акт, залучений до комунікативного процесу [2; 135-136].

Таким чином, дискурс почали розглядати як лінгвістичний складник комунікації, і, ширше — як мову (усну і письмову), занурену в комунікативний контекст.

У сучасній лінгвістиці використовують обидва терміни, що спричинило ряд активних дискусій із проблем тексту-дискурсу. Ці дискусії стимулюються прагненням дати вичерпне визначення поняттям, розмежувавши чи ототожнивши їх, а також чітко їх охарактеризувавши.

1.2.1 Визначення поняття «текст»

Аж до теперішнього часу існує проблема визначення поняття тексту. Дійсно, текст як лінгвістичний феномен надзвичайно багатопланове явище, і це зумовлює множинність його дефініцій.

Так, із позицій структурно-семантичного підходу текст виступає як упорядкована структурно-змістова єдність, що обєднана різними типами лексичного, логічного, лексико-граматичного звязку.

З позицій комунікативного напрямку текст характеризується як деяка система комунікативних елементів, функційно (тобто для конкретних цілей) обєднаних загальною концепцією або комунікативною інтенцією в єдину замкнуту ієрархічну структуру. З урахуванням параметрів комунікативної ситуації: адресат, адресант, код, повідомлення, обставини, будь-який текст — це смислове ціле, таке, що є організованою єдністю складових його елементів; повідомлення автора (адресанта) читачеві (адресатові) [14; 87].

Наведені визначення в загальних рисах відображають суть тексту. Проте через розмаїття різновидів текстів це складне лінгвістичне явище на сьогоднішній день однозначно не виведене.

Як відзначає І. В. Арнольд, щоб дати загальне визначення тексту, яке б відрізняло його від інших рівнів мови, необхідно дати відповідь на такі питання:

) що є констатувальним чинником тексту?

) які межі тексту?

) якими можуть бути розміри тексту й чим вони визначаються?

) які звязки тексту й інших рівнів мови [3; 191]?

) Констатувальним чинником тексту є та обставина, що він призначений не тільки для передавання, але й для зберігання інформації. Це повідомлення не тільки контакту цього моменту, але й комунікація через століття й відстані.

) Межі тексту визначаються задумом автора й у письмовому тексті зображуються графічно.

Текст — внутрішньо звязане закінчене ціле, таке, якому притаманна ідейно-художня єдність.

Ознака цілісності й структурованість додає особливий сенс навіть тексту, що складається з абсурдних слів, у тому випадку, якщо він побудований за певними віршованими й граматичними правилами.

) Хоча для обмеження тексту від не-тексту обсяг повідомлення до уваги брати не належить, він має істотне значення для класифікації текстів за жанрами й літературним формам. І. В. Арнольд наводить визначення М. Халлідея, який уважає, що текст складається з речень, число яких n не може бути менше, але може бути скільки завгодно більше одиниці (n≥1). Таким чином, під текстом розуміється саме конкретний, матеріальний обєкт, що важливо для розрізнення категорій текст і дискурс [3; 198].

) Як відзначає Н. Д. Арутюнова, дискурс — це мова, занурена в життя. Тому термін дискурс, на відміну від терміна текст, не застосовують до стародавніх та інших текстів, звязки яких із живою дійсністю не відновлюються безпосередньо. Поняття дискурсу повязане з поняттям тексту як процесу між учасниками комунікативної події. Поняття тексту повязане з відрізком мови як продуктом комунікації [2; 120].

1.2.2 Визначення поняття «дискурс»

Дискурс — це звязний текст у сукупності з екстралінгвальними, прагматичними, соціо-культурними й іншими чинниками; текст- це мова, яку розглядають як цілеспрямовану соціальну дію, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмів їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс містить паралінгвістичний супровід мови (міміку, жести).

Переконливим є наступне важливе спостереження, зроблене О. С. Кубряковою та О. В. Александровою: Під дискурсом треба мати на увазі іменний когнітивний процес, повязаний з реальним творенням мови, створенням мовного твору, текст є кінцевим результатом процессу мовної діяльності, що виливається в певну закінчену (і зафіксовану) форму [29; 127].

У структурі дискурсу виділяють три компоненти:

) когнітивна модель змісту, тобто узагальнена модель референтної ситуації;

) демонстрація знань про соціальний контекст, з урахуванням специфіки якого здійснюється соціальна взаємодія за допомогою текстів;

) лінгвістичні знання про організацію дискурсу на макрорівні, тобто нарративних схемах побудови тексту, і на мікрорівні, під яким мають на увазі семантико-синтаксичні знання.

Далі слідує рівень моделей, сукупне представлення яких визначає тематику жанру. У процесі декодування тексту актуалізуються передусім моделі, співвіднесені з тематичним репертуаром.

Рівень приватних моделей, вузловими елементами яких є номінації тематичних розділів або певних груп текстів має змінну характеристику, а самі моделі отримують статус констант у конкретних текстах [17; 13].

1.3 Авторський дискурс

Авторський диискурс — у широкому сенсі являє собою складну єдність мовної практики і екстралінґвальних факторів (значима поведінка, котра маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, тобто дає уявлення про учасників комунікації, їхні установки і цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення.

Традиційно дискурс мав значення упорядкованого письмового, але найчастіше мовного, повідомлення окремого суб’єкта. В останні десятиліття термін дістав широке поширення в гуманітаристиці і набув нових відтінків значення. Часте ототожнення тексту і дискурсу зв’язано, по-перше, з відсутністю в деяких європейських мовах терміна, еквівалентного французько-англійського, discours(e), а по-друге, з тим, що раніше в обсяг поняття дискурс включалася лише мовна практика. В міру становлення дискурсного аналізу як спеціальної області досліджень, з’ясувалося, що значення дискурсу не обмежується письмовим і усним мовленням, але позначає, крім того, і позамовні семіотичні процеси. Акцент в інтерпретації дискурсу ставиться на його інтеракціональній природі.

Дискурс не є ізольованою текстовою або діалогічною структурою, тому що набагато більше значення в його рамках здобуває паралінґвістичний супровід мови, що виконує ряд функцій (ритмічну, референтну, семантичну, емоційно-оціночну та інші). Дискурс — це «істотна складова соціокультурної взаємодії» [16; 115]. Філософське звучання термін набув завдяки роботам Фуко. «Дискурсія» розуміється ним як складна сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про той об’єкт, що вони припускають. У «археологічних» і «генеалогічних» пошуках Фуко «дискурсія» виявляється своєрідним інструментом пізнання, репрезентуючим досить нетрадиційний підхід до аналізу культури. Фуко цікавить не денотативне значення висловлення, а, навпаки, вичитування в дискурсі тих значень, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного» [47; 227]. У зв’язку з цим виникає проблема аналізу «дискурсивної події» у контексті позамовних умов виникнення дискурсії — економічних, політичних та інших, що сприяли, хоча і не гарантували його появу. Простір «дискурсивних практик» обумовлений можливістю сполучати в мові різночасні події, що вислизають з-під влади культурної ідентифікації, відтворюючи динаміку реального. У дискурсії Фуко виявляє специфічну владу вимовляння, наділену силою щось стверджувати. Говорити — значить мати владу говорити. У цьому відношенні дискурс подібний всьому іншому у суспільстві — це такий самий об’єкт боротьби за владу. Багато в чому завдяки роботам Фуко, Альтюссера, Дерріди, Лакана французька школа дискурсного аналізу відрізняється більшою філософською спрямованістю, увагою до ідеологічних, історичних, психоаналітичних аспектів дискурсу.

Сьогодні аналіз дискурсу являє собою міждисциплінарну область знання; теорія дискурсу розвивається в лінґвістиці тексту, психолінґвістиці, семіотиці, риториці.

Короткі висновки до Розділу І

Отже, Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurse) — мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (narration). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника.

Часто слово "дискурс" як синонім слова "текст" — в значенні будь-якого явища дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване. У цьому контексті важливо пам’ятати, що спочатку створюється дискурс, який з плином часу перетворюється в текст, котрий адресат знову може перетворити на дискурс.

Також є різні види дискурсу: теле- і радіо дискурс, театральний дискурс, кінодискурс, політичний дискурс, релігійний (фідеїстичний) дискурс, художній дискурс, поетичний дискурс.

Наше дослідження зосереджене на авторському дискурсі. Зупинимося на наступному визначенні:

Авторський дискурс — це текст, "занурений у життя", "мова у житті", тобто текст як результат цілеспрямованої соціальної дії, як фокус дій мовних і мовленнєвих, соціокультурних і прагматичних, когнітивних і психологічних факторів. Це не просто мовне/мовленнєве формоутворення, яке складніше за окреме речення, а тотальне культурне явище: результат і чинник комунікації, переплетіння мовних взаємодій агентів комунікації, живе середовище спілкування, яке, як відомо, створює нові фізичні дії, ментальні й психічні продукти.

Розділ ІІ Стилістичні засоби представлені в англійських художніх творах

.1 Загальні відомості про стиль та стилістику

Обєктом у лінгвістиці є мова. Всі лінгвістичні дисципліни вивчають конкретні підсистеми мови — всю кількість одиниць у різних рівнях мови та ті звязки, що існують між одиницями та групами (класами).

У цьому відношенні стилістика відрізняється від інших лінгвістичних дисциплін в кількох аспектах. По-перше, вона розділяє одиниці на всі рівні мови. По-друге, вона вивчає ці одиниці з функціональної точки зору. Тому стилістика вивчає додаткову особливості елементів системи мови, окремі підсистеми мови та систему мови в цілому.

Предметом стилістики є значення здійснення головних та додаткових функцій мови, що гарантує ефективність розмовної діяльності мовця. Метою комунікації є передати потрібну інформацію.

Стилістика — розділ мовознавства, що вивчає в межах національної мови суть і специфіку стилів мови. Це сукупність виражальних засобів мови якого-небудь художнього твору, письменника, літературної школи і т. ін. та можна сказати, що це те саме що і стиль.

І.В. Арнольд вважав, що стилістика — розділ мовознавства, який вивчає принципи та результати вибору та вживання лексичного, граматичного, фонетичного та інших значень мови з метою передання ідеї та емоцій у різних мовних оточеннях [3; 5].

І.Р. Гальперін вважав, що стилістика це — галузь загальної лінгвістики, яка поділяється на два самостійних завдання:

. стилістика вивчає спеціальні засоби мови які називаються експресивним значенням та стилістичними засобами.

. стилістика вивчає види тексту, які відзначаються прагматичним аспектом вербального мовлення та називається функціональною системою мови [15; 6]. Стилістичні засоби це свідома та міжнародна власність деяких структур та семантичних властивостей мовної одиниці, що допомагає узагальнити статус і тому стає генеративною моделлю.

Взагалі стиль — це не тільки сукупність прийомів, а й відбиття у повідомленні сприйняття оточуючої дійсності, образного бачення світу та образного мислення, невід’ємного від емоційної оцінки. Кожний текст, речення, вислів має свій стиль і, аналізуючи їх, ми знаходимо певні стилістичні засоби, які його характеризують. Ці засоби поділяються на образотворчі та виразні.

Образотворчими засобами мови називають усі види образного вживання слів, словосполучень та фонем. Їх суть полягає у зіставленні поняття, яке представлене у традиційному вживанні лексичної одиниці, з поняттям, яке передається цією ж одиницею у художній мові при виконанні спеціальної стилістичної функції. Найважливішими є метафора, метонімія, повтори, зіставлення, епітети та перифраз.

2.2 Конотативний аспект створення образності і виразності

Багатьма дослідниками приділяється увага конотації в значенні фразеологічних одиниць. Проте розуміння конотації в мовознавстві зовсім не однозначно. Існує багато визначень терміну «конотація».

Конотацію часто визначають як додаткове значення слова, як стилістичний відтінок, який накладається на його основне значення.

Конотація не накладається на основне значення слова, а знаходиться в складній єдності з ним, оскільки існує не тільки раціональне, але і тісно з ним зв’язане чуттєве пізнання дійсності.

До конотації звичайно включають емотивний, експресивний і оціночний компоненти. І. В. Арнольд включає до складу конотації ще стилістичний компонент [3; 105]. Мабуть, мається на увазі функціонально-стилістичний компонент. Всі чотири компоненти конотації можуть виступати разом в різних комбінаціях або бути відсутніми. П’ятим компонентом є образність. В подальшому викладі дається коротка характеристика емотивного, експресивного (без оціночного та оціночного), образного і функціонально-стилістичного компонентів конотації.

Емоції є однією з форм віддзеркалення дійсності і пізнання її. Емоції виражаються мовними засобами тільки тоді, коли вони є відображеними свідомістю.

Панфілов вважає, що в мовних засобах фіксуються швидше не самі емоції, а розумовий зміст про них — саме він у відповідних випадках входить в лексичне значення [19; 100]. Це справедливо і по відношенню до значення. Так наприклад, паремії вигукового характеру є високо емотивними фразеологізмами які звичайно не піддаються словарній дефініції, а замість неї дається їх розумовий зміст.

(God) bless me! чи my soul! — вираз здивованості, обуреності.

Емоції — форма відношення людини до навколишньої дійсності — завжди супроводжується оцінкою.

Емотивність — це емоційність в мовному значенні, тобто чуттєва оцінка об’єкту, вираз мовними або мовленнєвими засобами відчуттів, настроїв, переживань людини [15; 153]. Емотивність завжди експресивна та оціночна, але не навпаки.

Експресивність — це обумовлені образністю, інтенсивністю або емотивністю образотворчо-виразні якості слова.

«Слід розмежовувати інтенсивність як ономасіологічну категорію, яка називає ступінь ознаки, і експресивність як функціональну категорію впливу, яка забезпечує інтенсивність сприйняття інформації» [26; 40].

Образність та емотивність також є ономасіологічними категоріями.

Образність, інтенсивність і емотивність можуть породжувати експресивність як по окремості, так і в комбінаціях.

Емотивності без експресивності не буває, а розмежування їх практично неможливо. Проте важливо інше — експресивність не обов’язково поєднується з емотивністю [15; 153]. Образність і інтенсивність, як ми відзначали, також породжують експресивність і тісно з нею взаємодіють.

Таким чином, розглянувши механізми створення образності та виразності ми зясували що, образність досягається стилістичними засобами, які містяться в образній основі вислову. В основі багатьох лексичних одиницях використовується той чи інший образ, який може набувати більшої виразності та підсилюватись за допомогою конотації слова, або фрази в цілому, які в свою чергу можуть мати емоційний, експресивний, або оцінний характер.

2.3 Стилістичні структури

Стилістика — це галузь лінгвістики, яка тісно повязана з такими дисциплінами як фонетика, морфологія, лексикологія та синтаксис. Найменшою одиницею мови є фонема. Кілька фонем утворюють одиницю більшого рівня, а морфема відноситься до морфологічного рівня. Одна чи більше морфем створюють слово чи лексему, одиницю лексичного рівня. Одне чи більше слів створюють речення чи висловлювання, синтаксичний рівень.

Розглянемо різні стилістичні засоби такі як: алітерація, асонанс, метафора, метонімія, епітет, повторення, іронія.

Алітерація. Явище алітерації дуже поширене. Алітерація у широкому розумінні — це повторення голосних та приголосних звуків на початку близько розташованих наголошених складів. За своєю природою алітерація буває різних типів, але найбільш розповсюдженим є алітерація з повторенням одного звуку.

Асонанс — це неповна рима, в якій співзвучні тільки наголошені голосні звуки; повторення однакових голосних звуків у рядку чи строфі [4; 112].

Метафора (грецьк. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. В метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Вона не може бути скороченим порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката. Чим далі містяться один від одного протиставні розряди обєктів, тим яскравіша метафора. Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації метафори, постає суцільним нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйматися з раціонального погляду. Тоді вона стає подібною до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, розбудованої за естетичними принципами [24; 98].

Метонімія (грецьк. metonimia — перейменування) — різновид тропа, близького до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю. У цьому відмінність метафори від метонімії, в котрій ніколи часткове не замінює ціле.

Як ми вже бачили, метонімія відрізняється від метафори. Метафора — звичайно визначається як приховане порівняння, яке здійснюється шляхом застосування назви одного предмета до іншого і виявляє, таким чином, будь-яку важливу рису іншого. Метонімія, на відміну від метафори, яка базується на асоціації за схожістю. Вона полягає в тому, що замість назви одного предмета вживається назва іншого, повязаного з першим постійним внутрішнім та зовнішнім звязками [24; 98].

Повторення — художній прийом, що виявляється у повторенні в певній послідовності однакових звуків, слів, фраз і т. ін.

Еіпітет — художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії.

Іронія — стилістичний засіб, коли слову або зворотові надається протилежного значення з метою глузування.

Перифраза — це стилістичний прийом, коли кого-, що-небудь називають не прямо, а описово, за його найхарактернішими рисами, ознаками; описовий мовний зворот, ужитий замість звичайної назви кого-, чого-небудь.

Отже, стилістичні засоби це свідома та міжнародна власність деяких структур та семантичних властивостей мовної одиниці, що допомагає узагальнити статус і тому стає генеративною моделлю.

2.4 Аналіз використання стилістичних засобів у романі Джерома К. Джерома Троє в одному човні (не рахуючи собаки)

Джером Клапка Джером (англ. Jerome Klapka Jerome) був англійським письменником і гумористом, найбільш відомим завдяки роману-подорожі Троє в одному човні <#»justify»>George said he should be all right, and would rather like it, but he would advise Harris and me not to think of it, as he felt sure we should both be ill. [54; 8].

If most men were like a fellow I saw on the Yarmouth boat one day, I could account for the seeming enigma easily enough. [54; 8].

Oh, you can give it up! I’ve found it myself now. Might just as well ask the cat to find anything as expect you people to find it. [54; 18].

Можна знайти й алітерацію, яка надається в творі, тобто повторення приголосних звуків на початку близько розташованих наголошених складів. За своєю природою алітерація буває різних типів, але найбільш розповсюдженим є алітерація з повторенням одного звуку. Наприклад:

…Harris said a little something in one’s stomach often kept the disease in check; and Mrs. Poppets brought the tray in, and we drew up to the table, and toyed with a little steak and onions, and some rhubarb tart… [54; 5] у цьому випадку м и бачимо повторення приголосного звука [s].

…Meanwhile the third man, who has been baling out the boat, and who has spilled the water down his sleeve, and has been cursing away to himself steadily for the last ten minutes, wants to know what the thundering blazes you’re playing at, and why the blarmed tent isn’t up yet… [54; 13].

…There you dream that an elephant has suddenly sat down on your chest, and that the volcano has exploded and thrown you down to the bottom of the sea — the elephant still sleeping peacefully on your bosom… в цьому реченні помітні повторення звука [54; 14].

…We would find the hammer for him, and then he would have lost sight of the mark he had made on the wall, where the nail was to go in, and each of us had to get up on the chair, beside him, and see if we could find it… [54; 18].

Чітко виражений асонанс, тобто неповна рима, в якій співзвучні тільки наголошені голосні звуки [6; 216]. Наведемо приклади:

He would use a bit of string this time, and at the critical moment, when the old fool was leaning over the chair at an angle of forty-five, and trying to reach a point three inches beyond what was possible for him to reach… [54; 19].

Many of the old houses, roundabout, speak very plainly of those days when Kingston was a royal borough, and nobles and courtiers lived there, near their King, and the long road to the palace gates was gay all day with clanking steel and prancing palfreys, and rustling silks and velvets, and fair faces. [54; 44].

Джером К. Джером часто вживав метафори у своєму романі. Це можна побачити на прикладі:

…The peas and potatoes might have been a bit softer, but we all had good teeth, so that did not matter much: and as for the gravy, it was a poem — a little too rich, perhaps, for a weak stomach, but nutritious… [54; 129].

Так, як роман Троє в одному човні написаний сатирично, то автор вживав іронію. Іронію автор вживав щоб надати протилежному значенню глузування. Наприклад:

…George said that was the advantage of Irish stew: you got rid of such a lot of things… [54; 129].

…The act of Montmorency, who brought dead water-rat, makes us think whether he was sarcastic or he wanted to help….

It shows you what could be done with economy and care..

Тут можна побачити і епітети. Наприклад: зі словом Sonning вживаються такі слова, як: veritable, old, green, square, low quaint, awkward, sweet, а коли автор розповідає нам про ідею приготування вечері, він вживає: splendid, good, slap-up, fascinating supper. Із вживанням епітету автор позначає індивід та унікальні риси щоб описати предмет. А називаючи вечерю slap-up він схиляє читача до розкішної їжі, але як ми побачимо в кінці це буде нерозсудливе очікування.

Дуже чітко в романі помітно повторення, які нам теж потрібно виділити:

No, there would be too many of them! It would be the houses that he had never entered that would become famous. "Only house in South London that Harris never had a drink in!" The people would flock to it to see what could have been the matter with it. [54; 43].

Найчастіше серед повторення автор вживає слово and. Для прикладу, виберемо будь-який абзац із тексту та проаналізуємо його:

The river up to Sonning winds in and out through many islands, and is very placid, hushed, and lonely. Few folk, except at twilight, a pair or two of rustic lovers, walk along its banks. `Arry and Lord Fitznoodle have been left behind at Henley, and dismal, dirty Reading is not yet reached. It is a part of the river in which to dream of bygone days, and vanished forms and faces, and things that might have been, but are not, confound them.got out at Sonning, and went for a walk round the village. It is the most fairy-like little nook on the whole river. It is more like a stage village than one built of bricks and mortar. Every house is smothered in roses, and now, in early June, they were bursting forth in clouds of dainty splendour. If you stop at Sonning, put up at the "Bull," behind the church. It is a veritable picture of an old country inn, with green, square courtyard in front, where, on seats beneath the trees, the old men group of an evening to drink their ale and gossip over village politics; with low, quaint rooms and latticed windows, and awkward stairs and winding passages. [54; 128]. З цього можна зробити висновок, що в тексті велика кількість повторень слова and.

Таким чином, в ході дослідження було зясовано, що стилістичні засоби за своєю природою різноманітні та чисельні, що вони у переважній більшості базуються на принципі, на якому побудований увесь механізм мови: зіставлення явищ та встановлення схожості (еквівалентності), або різниці (контрасту) між ними.

Разом з тим слід зауважити, що на тлі широкого використання стилістичних засобів специфіка вживання образотворчих і виразних засобів визначається, здебільшого, на основі показників частотності їх використання в художньому творі. Отже розглянемо вживання стилістичних засобів у творі Джерома К. Джерома Троє в одному човні (див. Таблицю 1).

Таблиця 1

Стилістичні засобиалітераціяасонансповторенняпорівнянняметафораепітетіроніяКількість одиниць35305954211928Розрахунок у відсотках14,2%12,2%24%22%8,5%7,7%11,4%

Отже, дослідивши 246 стилістичних одиниць та перевівши їх у відсоток можна побачити, що автор найбільше вживав повторення та порівняння, разом вони складають 46%.

2.5 Аналіз використання стилістичних засобів у романі Харпер Лі Вбити пересмішника

ЛІ, Харпер (Lee, Harper — нар. 28.04.1926, Монровіль, Алабама) — американська письменниця.

Лі — юрист за освітою і за фахом, автор роману «Вбити пересмішника» («То Kill a Mockingbird», 1960), удостоєного Пулітцерівської премії за 1960 p., перекладеного багатьма мовами світу, який очолював списки бестселерів упродовж тривалого часу. Після такого блискучого дебюту Лі оголосила, що працює над другим романом, який, проте, так і не з’явився.

Епіграфом до свого роману Лі взяла слова чудового англійського дитячого письменника Ч. Лема: «Юристи, напевне, теж колись були дітьми».

Секрет успіху першого роману Лі складався з багатьох факторів. Одним із них стало своєрідне звучання авторського голосу. У романі описані події 1935 р., що відбуваються у провінційному містечку Мейкомбе штату Алабама і відтворені з точки зору дівчинки, яка проживає в романі період від шести до дев’яти років, доньки юриста Аттікуса Фінча. Але дуже часто в тон оповіді та оцінки того, що відбувається, втручається голос 33-річної письменниці.

Лі показує, як змінюється уявлення дітей про світ. Динамічним виявляється навіть уявлення про їхнього батька. Вони не здатні ще оцінити його мудрого і шляхетного рішення ніколи не брати до рук смертоносної зброї, бо рано чи пізно вона може принести нещастя.

Роман Лі з’явився услід за повістями Дж. Селінджера «Над прірвою у житі» (1951) і «Вино з кульбаби» Р. Бредбері (1957), близькими йому за тематикою і проблематикою.

У своїй повісті Лі використовує різні стилістичні засоби, які надають оповіданню образності та цікавості.

На рахунок фонетичного рівня, автор використовує алітерацію та асонанс. Завдяки цим засобам можна отримати повноцінний текст. Наприклад:

During his first five years in Maycomb, Atticus practiced economy more than anything; for several years thereafter he invested his earnings in his brothers education. [55; 2].

Jem was the product of their first year of marriage; four years later I was born, and two years later our mother died from a sudden heart attack. They said it ran in her family. [55; 4].

She was a Graham from Montgomery; Atticus met her when he was first elected to the state legislature. [55; 4].

Обґрунтовуючи лексичний рівень, ми бачимо, що автор у творі вживала метафори та епітети. Щоб зрозуміти це краще подивимося кілька прикладів. Метафори:

Автор розповідає про дівчину вживаючи такі вирази: broken the code, the victim of cruel poverty and ignorance, she struck out at her victim; she was no child hiding stolen contraband. Детальніше розглянемо на реченнях:

But in this case she was no child hiding stolen contraband: she struck out at her victim-of necessity she must put him away from her-he must be removed from her presence, from this world. [55; 223].

She is the victim of cruel poverty and ignorance [55; 222].

Тепер слід розглянути епітети:

Автор відкриває сутність значень епітетів rigid, severe та вербальної метафори to houndв її фігуральному значенні to ostracize.

Атикус характеризує Тома Робінсона вживаючи епітети: quiet, respectable, humble.

Але саме більше автор надає перевагу порівнянню та повторенню, вони у творі часто вживані.

Порівняння — це засіб художньої образності, один із видів тропів, що полягає у зіставленні одного предмета або явища з іншим для того, щоб глибше розкрити, яскравіше змалювати його. Розглянемо кілька прикладів порівняння:

he was talking to the jury as if they were folks on the post office [55; 222].

this case is as simple as black and whiteтаке порівняння виявляється банальним. …a lie as black as Tom Robinsons skin… [55; 224]. Порівняння dreamlike quality (of what happened) створює уявлення про страшний та жахливий кошмар. Такий ефект є більш загострений для порівняння: (the jury) moving like underwater swimmers…

(Jems) shoulders jerked as if each guilty was a separate stab between them….

Повторення — художній прийом, що виявляється у повторенні в певній послідовності однакових звуків, слів, фраз і т. ін. наприклад:

Автор виділяє кілька видів повторення:

·ланцюжкове повторення (catch-repetition):…she has merely broken a rigid and time-honored code of our society, a code so severe…; A court is only as sound as its jury, and the jury is only as sound as the men who make it up.,

·анафора (anaphora): …some Negroes lie, some Negroes are immoral…,

·епіфора (epiphora): …but because her desires were stronger than the code she was breaking, she persisted in breaking it.,

·кореневе (root-repetition): the witnesses have presented themselves to you, gentlemen, to this court, in cynical confidence… confident that you, gentlemen, would go along with them…

·синонімічне повторення (synonymic repetition): …of necessity she must put him away from her — he must be removed from her presence, from this world. She must destroy the evidence of her offense….

Отже повторення є найбільш звичайний засіб, щоб служити для мовців, так як вони дають змогу мовцям привернути увагу слухача до найбільш головних пунктів у розмові. Розмова Фінча не виняток, він зберігає повторення у ключових словах: guilt, code, persist, offense, break, put away, assumption, black, white, human, equal.

The foreman handed a piece of paper to Mr. Tate, who handed it to the clerk, who handed it to the judge… [55; 230].

She has broken a code of our society, a code so severe that whoever breaks it is hounded from our midst as unfit to live [55; 222].

Також у творі є повторення дієслова must наприклад: …she must put him away from her — he must be removed from her presence, from this world. She must destroy the evidence of her offense. [55; 223].

Отже, використовуючи різні стилістичні засоби, автор робить твір цікавішим та більш забарвленим. Розглянемо вживання стилістичних засобів у творі Харпер Лі Вбити пересмішника (див. Таблицю 2).

Таблиця 2

Стилістичні засобиалітераціяасонансметафораепітетпорівнянняповторенняКількість одиниць373227254953Розрахунки у відсотках16,6%14,3%12,1%11,2%22%23,8%

У цьому творі ми розглянули та проаналізували 223 стилістичних одиниць, з них охарактеризували: алітерацію, асонанс, метафору, епітет, порівняння та повторення. Зробивши відсоткову таблицю ми бачимо, що у творі автор найбільше вживала повторення та порівняння, для кращого вираження образності у творі.

2.6 Вживання стилістичних засобів у романі Джерома К. Джерома Троє в одному човні та Харпер Лі Вбити пересмішника

Розглянувши вживання стилістичних засобів у двох романах можна зробити порівняльну таблицю (див. Таблицю 3).

Таблиця 3

Стилістичні засобиалітераціяасонансметафораІроніяепітетпорівнянняповторенняВсього стилістичних засобівТроє в одному човні14.2%12.2%8.5%11.4%7.7%22%24%246 одиницьВбити пересмішника16.6%14.3%12.1%0%11.2%22%23.8%223 одиниці

Отже, розглянувши 469 одиниць і порівнявши їх, Харпер Лі менше вживала стилістичних засобів, ніж Джером К. Джером.

Короткі висновки до Розділу 2

У розділі ІІ нами було розглянуто стилістичні засоби. Стилістика — розділ мовознавства, що вивчає в межах національної мови суть і специфіку стилів мови. Це сукупність виражальних засобів мови якого-небудь художнього твору, письменника, літературної школи і т. ін. та можна сказати, що це те саме що і стиль.

Нами було поділено стилістичні засоби на різні види і зроблено висновок, що Джером К. Джером частіше вживав стилістичні засоби, ніж Харпер Лі.

У дослідженні було розглянуто 2 романи авторів, один з них належать Джерому К. Джерому а інший — Харпер Лі. Досліджено 469 одиниць використання стилістичних засобів, де 47,5% належить Харпер Лі, а 52,5% належить Дж. К. Джерому.

Загальні висновки

Межі визначення терміна "дискурс" є досить розмитими. Дане поняття не має однозначного та конкретного трактування, оскільки вживається у різних науках з різним значенням. Недостатньо прозоре і сповнене протиріч уявлення про зміст поняття "дискурс" часто призводить до різних емпіричних результатів і створює багато їх інтерпретацій. Очевидно, що це пов’язано не лише з міждисциплінарним характером предмету дослідження, але й зі складною, багатоаспектною природою самого дискурсу.

Часто слово "дискурс" як синонім слова "текст" — в значенні будь-якого явища дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване. У цьому контексті важливо пам’ятати, що спочатку створюється дискурс, який з плином часу перетворюється в текст, котрий адресат знову може перетворити на дискурс.

Дискурс — це складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої — інтереси, цілі та стилі.

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як звязний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це — текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс — це мовлення, занурене у життя.

Дискурс також розуміється як текст, представлений у вигляді особливої соціальної даності і утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту.

Дане дослiдження проводилось на основi стилістичих засобів. Отже, стилістика — розділ мовознавства, що вивчає в межах національної мови суть і специфіку стилів мови. Це сукупність виражальних засобів мови якого-небудь художнього твору, письменника, літературної школи і т. ін. та можна сказати, що це те саме що і стиль.

Предметом стилістики є значення здійснення головних та додаткових функцій мови, що гарантує ефективність розмовної діяльності мовця. Метою комунікації є передати потрібну інформацію.

Нами було досліджено твори Джерома К. Джерома та Харпер Лі. Нами було встановлено такі стилістичні засоби, як: алітерація, асонанс, метафора, епітет, порівняння, іронія та повторення. Внаслiдок вживання стилістичних засобів мовець (автор) та адресант (читач) можуть подiляти єдину мовну картину свiту.

В результатi данного дослiдження було виявлено помiрну частотнiсть вживання стилістичних засобів рiзних видiв у англомовному дискурсi. На 2 романи, знайдено 469 стилістичних засобів різних видів.

Додаток 1

Глосарій лінгвістичних термінів

Алітерація у широкому розумінні — це повторення голосних та приголосних звуків на початку близько розташованих наголошених складів. За своєю природою алітерація буває різних типів, але найбільш розповсюдженим є алітерація з повторенням одного звуку.

Асонанс — це неповна рима, в якій співзвучні тільки наголошені голосні звуки; повторення однакових голосних звуків у рядку чи строфі. [5, с.216].

Дискурс — це складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої — інтереси, цілі та стилі.

Експресивність — це обумовлені образністю, інтенсивністю або емотивністю образотворчо-виразні якості слова або паремії.

Емотивність — це емоційність в мовному значенні, тобто чуттєва оцінка об’єкту, вираз мовними або мовленнєвими засобами відчуттів, настроїв, переживань людини. Емотивність завжди експресивна та оціночна, але не навпаки.

Емоції — форма відношення людини до навколишньої дійсності — завжди супроводжується оцінкою.

Епітет — художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії.

Іронія — стилістичний засіб, коли слову або зворотові надається протилежного значення з метою глузування.

Метафора (грецьк. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. В метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Метонімія (грецьк. metonimia — перейменування) — різновид тропа, близького до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю.

Образність — це властивість, яка змальовує, зображує що-небудь за допомогою образів.

Повторення — художній прийом, що виявляється у повторенні в певній послідовності однакових звуків, слів, фраз і т. ін.

Порівняння — засіб художньої образності, один із видів тропів, що полягає у зіставленні одного предмета або явища з іншим для того, щоб глибше розкрити, яскравіше змалювати його.

Стилістика — розділ мовознавства, що вивчає в межах національної мови суть і специфіку стилів мови. Це сукупність виражальних засобів мови якого-небудь художнього твору, письменника, літературної школи і т. ін. та можна сказати, що це те саме що і стиль.

Текст — це смислове ціле, таке, що є організованою єдністю складових його елементів; повідомлення автора (адресанта) читачеві (адресатові).

Додаток 2

Частота вживання стилістичних засобів у творі Джерома К. Джерома Троє в одному човні

Діаграма 1

Додаток 3

Частота вживання стилістичних засобів у творі Харпер Лі Вбити пересмішника

Діаграма 2

Додаток 4

Порівняльна діаграма вживання стилістичних засобів у творі Джерома К. Джерома Троє в одному човні та Харпер Лі Вбити пересмішника

Діаграма 3

Список використаних джерел

1.Азнаурова Э. С. Прагматика текстов различных функциональных стилей Э. С. Азнаурова // Общественно-политический и научный текст как предмет обучения иностранным языкам. — М.: Наука, 1987. — С. 261 — 263.

2.Арутюнова Н. Д. // Лингвистический энциклопедический словарь / Н. Д. Арутюнова. — М.: 1990. — 136 с.

3.Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка: стилистика декодирования / И. В. Арнольд. — Л., 1981 — 295 с.

4.Баран Я. А. Основні питання загальної та німецької фразеології: Монографія / Я. А. Баран. — Л.: Вища школа, 1980. — 128 с.

5.Белл Т. Роджер. Социолингвистика / Т. Роджер Белл // Цели, методы и проблемы. / Под ред. А. Д. Швейцера. — М.:Международные отн., 1980. — 318 с.

6.Бенвенист Э. Общая лингвистика / Э. Бенвенист. — М.: Прогресс, 1975. — 447 с.

.Бєлова А.Д. Поняття "стиль", "жанр", "дискурс", "текст" у сучасній лінгвістиці / А.Д. Бєлова // Вісник КУ. Іноземна Філологія: Випуск 32-33. — 2002. — С. 11- 14.

8.Большая Советская Энциклопедия: В 30 Т. / А. И. Прохоров. — Т. 12. — М.: Сов. Энцикл., 1973. — 624 с.

9.Борботько В.Г. Элементы теории дискурса / В. Г. Борботько. — Грозный, 1989. — 81 с.

10.Бузаров В. В. К вопросу о термине «дискурс» / В. В. Бузаров // Горизонты гуманитарного знания: сб. научн. тр. ПГЛУ. — Пятигорск, 1999. 314 с.

11.Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата / О. П. Воробьева. — К.: Вища шк., 1993. — 200 с.

12.Воробьева О. П. Реализация фактора адресата в аспекте лингвокультурной традиции / О. П.Воробьева. — М.: Филолог. Науки. — 1992. — № 1. — С. 15 — 17.

13.Габермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Ю. Габермас / Пер. с нем. под ред. Д. В. Скляднева, послесл. Б.В.Маркова. -СПб.: Наука, 2000. — 138 с.

14.Гальперин И. Р. Текст как обьект лингвистических исследований / И. Р. Гальперин.— М.: Наука, 1981. — 139 с.

15.Грицанов А. А. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. — 316 c.

16.Дeйк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Т.А. Дайк // Пер. с англ.: Сб. работ / сост. В. В. Петров под ред. В. И. Герасимова; Вступ. ст. Ю. Н. Караулова и В. В. Петрова.- М.: Прогресс, 1989. — 312 с.

17.Демянков В. З. Доминирующие лингвистические теории в конце ХХ века / В. З. Демянков // Язык и наука конца 20 века. — М., 1995 — С. 13-16.

18.Жаботинская С. А. Концептуальний анализ: типы фреймов / С. А. Жаботинская // Вісник Черкаського університету. Серія «Філол. науки». — Черкаси, 1998. — Вип.11.- С. 12 — 25.

19.Звегинцев В.О. Предложение и его соотношение к языку и речи / В.О. Звегинцев. — М.: МГУ, 1976. — 170 с.

20.Ишмуратов А. Т. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса / А. Т. Ишмуратов // Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов АНУ Институт Ф-и. — К.: Наук. Думка, 1994. — С. 250 — 253.

21.Ищенко Ю.А. Мышление как толерантный дискурс / Ю.А. Ищенко // Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов АНУ. Институт ф-и. — К.: Наук. думка, 1994. — С. 228 — 229.

22.Ільченко О.М. Етикет англомовного наукового дискурсу. / О.М. Ільченко. — К., 2002. — 288 с.

.Касавин И.Г. Дискурс-анализ как междисциплинарный метод гуманитарных наук / И.Г. Касавин // Эпистемология и философия науки. — т. Х. — № 4. — 2006. — С. 7 — 9.

.Колегаева И. Текст как единица научной и художественной коммуникации. / И. Колегаева. — Одесса: редакционно-издательский отдел обласного управления по печати, 1991. — 122 с.

25.Кондаков И. В. К поэтике адресата (в контексте идей академика Г. В. Степанова) / И. В. Кондаков // Res philological Сб. ст. Под ред. Д. С лихачева. — М.: Наука, 1990. — C. 18 — 29.

26.Кох В.А. Предварительный набросок дискурсивного анализа семантического типа / В.А. Кох // Новое в зарубежной лингвистике. — М.: Прогресс, 1978. — С. 163 — 164.

27.Красних В.В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология / В.В. Краних // Курс лекций. — М.: «Гнозис», 2002. — 284 с.

.Кротков Е. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса / Е. Кротков Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов. АНУ Институт Ф-и. — К.: Наук. Думка, 1994. — С. 252-255.

29.Кубрякова Е. С. Номинативный аспект речевой деятельности / Е. С. Кубрякова. — М.: Наука, 1986. — 158 с.

.Кубрякова Е. С. Части речи с когнитивной точки зрения / Е. С. Кубрякова. — М., 1997. — 326 с.

31.Кунин А. В. Курс фразеологии современного английского язика: Учеб. пособие / А.В. Кунин. — Дубна: Феникс, 1996. — 200 с.

32.Лук’янець В.С. та ін. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури: Монографія / В.С. Лук’янець. — К.: ВІПОЛ, 2000. — C. 16 — 18.

33.Матвеева Т. В. Функциональные стили в аспекте текстовых категорий / Т. В. Матвеева. — Свердловск: Изд- во Урал. ГУ, 1990. — 624 с.

.Мороховский А. И. К проблеме текста и его категорий / А. И. Мороховский // Текст и его категориальные признаки: Сб. науч. Тр./КГПИИЯ. — К., 1989. — C. 3 — 8.

.Мурзин Л. Н. Психологическое направление. Лингвистический энциклопедический словарь / Л. Н. Мурзин. — М.: Советская энциклопедия, 1990. — 685 с.

.Палек Б. Кросс-референция; к вопросу о гиперсинтаксисе / Б. Палек // Новое в зарубежной лингвистике. — М.: Прогресс, 1978. — С. 244 — 246.

.Переверзев Е.В., Кожемякин Е.А. Политический дискурс: многопараметральная модель / Е.В. Переверзев, Е.А. Кожемякин // Вестник ВГУ, Серия: лингвистика и межкультурная коммуникация. — Белгород, 2008. — № 2. — С.74 — 77.

38.Почепцов Г. Г. Теория и практика коммуникации / Г. Г. Почепцов. — М.: Из-во «Центр», 1998. — 352 с.

39.Почепцов Г. Г. (мол.) Теорія комунікації / Г.Г. Почепцов. — 2-ге вид., доп. — К.: ВЦ "Київський університет", 1999. — 308 с.

40.Практикум зі стилістики англійської мови: Навчальний посібник / Укл.: З.Г. Коломієць, Н.Л. Львова, І.М. Микитюк. — Чернівці, 2010. — 96 с.

42.Степанов Г. В. Язык. Литература. Поэтика. / Г. В. Степанов — М.: Наука, 1988. — 120 c.

43.Степанов Ю.С. Альтернативный мир. Дискурс, факт и принцип причинности / Ю.С. Степанов // Язык и наука конца ХХ века: Сб. статей. — М., 1995. — C. 109 — 111.

.Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация: [учеб. пособие] / С. Г. Тер-Минасова. — М.: Слово, 2000. — 480 c.

45.Ушакова Т. А., Павлова Н. Д., Заясова И. А. Роль человека в общении. — М.: Наука, 1989. — 192 с.

46.Фивегер Д. Лингвистика текста в исследованиях ученых ГДР / Д. Фивегер // Синтаксис текста: Сб. ст. / Отв. ред. Г. А. Золотова. — М.: Наука, 1971. — C. 314 — 323.

47.Фуко М. Археологія знання / М. Фуко — К.: Основа, 2003. — 326 с.

.Шейгал Е.И. Категория прогностичности в политическом дискурсе / Е.И. Шейгал // Язык, сознание, коммуникация. — М., 2000. — Вып. 14. — С. 3 — 20.

.Hardy Thomas. The Mayor of Casterbridge. / Th. Hardy. — M.: Progress Publishers, 1964. — 369 p.

.Mc Dermot P. On Cultural Authority: Womens Studies. Feminists Politics Theory / P. Mc Dermot. — N.Y., 1993. — 100 p.

.Neubert A. Text and Translation / A. Neubert. — Leipzig: VEB. -Verlag Enzyklopadie, 1985. — 168 p.

52.Palek B. Reference and Text / B. Palek // Grammars and Descriptions / Ed. by T.A van Dijk and J. Petofi. — B.; N. Y.: de Guyter, 1947. — 175 p.

53.Seidel G. Political Discourse Analysis / G. Seidel // Handbook of Discourse Analysis. Vol. 4. Discourse Analysis in Society. — London: Academic Press, 1985. Pр. 43-60.

Інтернет — ресурси

54.English text [Електронний ресурс]. — 2003. — Режим доступу: <http://www.authorama.com/three-men-in-a-boat-1.html>

.English text [Електронний ресурс]. — 2000. — Режим доступу: http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/80405/Harper_ To_Kill_a_Mockingbird.html <http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/80405/Harper_%20To_Kill_a_Mockingbird.html>