Синтаксична категорія означення в структурі простого речення

Синтаксична категорія означення в структурі простого речення

Херсонський державний університет

Кафедра словянських мов та методик їх викладання

курсова робота

з української мови

з теми: "Синтаксична категорія означення в структурі простого речення"

Студентки IV курсу 411 групи

(напряму підготовки російська,

українська мова та література)

Котлюба В.Я

Доктор філологічних наук,

професор Л. М Руденко

Херсон 2013

Зміст

Вступ

Розділ I. Просте речення як монопредикативна одиниця

.1 Речення як мовна одиниця, його основні ознаки

.2 Поняття про члени речення

.3 Загальна характеристика другорядних членів речення

Висновки з розділу I

Розділ II. Характеристика означення як другорядного члена речення

.1 Диференційні та семантичні ознаки означення

.2 Класифікація означень за способом підрядного зв’язку, їх морфологічне вираження

.3 Прикладка як різновид означення

Висновки з розділу II

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Центральним поняттям синтаксису, основною його одиницею є речення. У мовознавстві існує до тисячі визначень речення. Пізнати і визначити речення намагалися не тільки мовознавці такі як Ф.І Буслаєв, О.О Потебня, О. Шахматов, П. Фортунатов, О. Пєшковський, а й логіки, філософи, психологи, і навіть математики. Надзвичайно велика кількість визначень речення свідчить про те, що це дуже складна за своєю організацією й багатоаспектна одиниця, яку необхідно досліджувати в різних напрямах. Проблема виділення другорядних членів речення викликає чимало дискусій у сучасному мовознавстві. Одні вчені дотримуються традиційного принципу, другі заперечують такий підхід, треті уточнюють традиційну класифікацію. У вивченні другорядних членів речення виділяють класичний (традиційний) період і період сучасного мовознавства. Класичний(традиційний) період — це 20-ті рр. ХІХ — 20-ті рр. ХХ ст. (М. Греч, О. Востоков, Д. Овсянико-Куликовський, Л. Булаховський), коли було виокремлено другорядні члени речення. Період сучасного мовознавства — з 20-тих рр. ХХ ст., було дано вичерпний аналіз другорядним членам.

Найбільш повно теорію другорядних членів розробив Ф.І. Буслаєв. Уточнив граматичний принцип, враховував типи звязків між словами: узгодження, керування, прилягання. Виділяв 3 другорядні члени: високе дерево — узгодження, значить означення, посадив дерево — керування, то додаток, швидко посадив — прилягання, то обставина. Теорія Ф.І. Буслаєва дала поштовх багатьом ученим у розвитку вчення. Терміни означення, додаток, обставина теж влаштовували не всіх. О. М. Пєшковський (за типами звязків) виділяв керовані, узгоджені, прилягаючі другорядні члени (1933). О. Потебня наполягав на виділенні другорядних членів речення лише за синтаксичним вживанням; він не поділяв означення на власне означення і прикладку. О. Шахматов ототожнював другорядні члени речення із словосполученнями і визначав їх більше кількістю: означення, предикативне означення, прикладка, предикативна прикладка, релятивний додаток, додатковий дієслівний член тощо. В. В. Виноградов вважав, що традиційне вчення про другорядні члени потребує докорінного перегляду. Л.А. Булаховській виступав проти шкільного визначення другорядних членів речення за запитаннями, вважаючи їх недосконалими. В українському мовознавстві другорядні члени із семантичного боку розглядав І. Р. Вихованець. Поділяв теж на прислівні другорядні члени (компоненти словосполучення) і детермінанти, яким відповідали назви діячів, адресатів, темпоральні, при чинові та інші синтаксеми (на початку речення).

Об’єктом дослідження являється синтаксична категорія означення.

Предмет дослідження — означення в структурі простого речення.

Мета курсової роботи — ознайомлення з поняттям про просте речення та другорядними членами речення. Охарактеризувати означення в структурі простого речення.

Досягнення поставленої мети зумовлює необхідність вирішення таких конкретних завдань:

ØУточнити характеристику другорядних членів речення.

ØВиявити диференційні та семантичні ознаки означення.

ØДослідити класифікацію означень за способом підрядного зв’язку їх морфологічне вираження.

Мета й завдання роботи зумовили використання відповідних методів дослідження: описового, функціонального.

Структура роботи: дана курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків після кожного розділу, висновку та списку використаної літератури.

Розділ I. Просте речення як монопредикативна одиниця

1.1 Речення як мовна одиниця, його основні ознаки

У синтаксичній традиції просте речення визначають за мінімальною кількістю головних членів, тобто тільки за одним граматичним центром речення. Один граматичний центр формують або два головні члени — підмет і присудок (у двоскладному реченні), або тільки один головний член (в односкладному реченні), або нерозкладна на члени речення синтаксична одиниця (нечленоване речення), напр.: Чи вдячний нащадок згадає ж колись Співцеві страждання та муки? (Г. Чупринка); Багато слів написано пером (Л. Костенко); — Леле! Що за платтячко! Ніби в королев! (Д. Павличко). В один граматичний центр може входити кілька однорідних підметів чи кілька однорідних присудків: Михась і Гаврик понуро поплентались униз з горба (В. Винниченко); / вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу (О. Довженко). Граматичний центр є водночас предикативним центром, оскільки він утворює предикативну синтаксичну одиницю-конструкцію — речення. (Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / за заг. ред. І.К. Білодіда. — К., 1972. — с. 17-25, 28-37, 148-309.)

Отже, просте речення — це синтаксична одиниця-конструкція, побудована за закріпленим у мовній системі зразком, граматичну основу якого становить один предикативний центр і який створюється неперервністю синтаксичних зв’язків між членами речення. Визначальною ознакою, що уможливлює кваліфікацію відповідної синтаксичної конструкції як простого речення, виступає не кількість об’єднуваних у її складі компонентів, а одинична репрезентація предикативного центру — носія предикативного стосунку в усіх різновидах простого речення, тобто безпосереднього виразника співвіднесеності змісту цих різновидів речення з позамовною дійсністю, а також показника предикативного зв’язку між підметом і присудком у двоскладному простому реченні. (Вихованець І.Ф. Граматика української мови. — К., 1993. — с. 66-112.)

Характерну рису двоскладного простого речення становить те, що предикативний центр тут має найповніший вияв: з одного боку, реченнєва семантико-синтаксична категорія предикативності морфологічно виражена у присудку, і, з другого боку, взаємозв’язок підмета і присудка передається синтаксично — формою координації, у якій поєднуються способи керування й узгодження. В односкладних реченнях предикативний центр репрезентований тільки семантико-синтаксичною категорією предикативності, а отже, виражається тільки одним головним членом, з яким пов’язане формальне закріплення цієї категорії. (Вихованець І.Ф. Нариси з функціонального синтаксису української мови. — К., 1992. — с. 35-36.)

Простому реченню притаманна сукупність таких взаємопов’язаних формально-синтаксичних і формально виражених семантичних ознак, як наявність структурних схем двоскладних, односкладних і нечленованих речень, способи вираження компонентів структурних схем, ступені вияву предикативності (категорія предикативності у формально-семантичному й формально-синтаксичному планах). Формально-синтаксичні особливості простого речення зумовлені його семантикою. Загальне поняття одного предикативного центру об’єднує все різноманіття простих речень. За формальними ознаками предикативного центру розрізняють три найбільш узагальнені їх структурні типи: двоскладні, односкладні й нечленовані прості речення. За вказаного узагальнення конкретної різноманітності простих речень визначальну роль відіграють формально-синтаксичні ознаки, які проте, сформувалися під впливом семантики.

Ту саму позамовну ситуацію можна відобразити різними структурними типами речень. Уявімо собі, що ласкавої осінньої днини ви перебуваєте в лісі. Вас заполонив багрянець кленів, золоті голови беріз, лип і велетів-дубів. І ви висловлюєте своє захоплення красою золотої осені. Залежно від ступеня вашого захоплення, високості емоційного стану ви, можливо, оберете собі один із трьох типів простого речення: Осінній день чудовий. Чудово! або Ой! (О-о!, Ах!, Леле!, Матінко моя! та ін.). Спільність цих трьох речень полягає у вираженні тієї самої позамовної ситуації. Проте впадає у вічі велика відмінність У формі цих типів речення, у формально-синтаксичних ознаках, що випливають з їх семантичної диференціації. Передусім наявне різне оформлення компонентів речення, неоднакова формально-граматична будова речень. Перше складається з підмета, поширеного означенням, і присудка (двоскладне речення), друге — з головного члена, співвідносного з присудком (односкладне речення), третє — нечленоване речення, оскільки в ньому не можна виділити ні підмета, ні присудка (як у двоскладному реченні), ні головного члена односкладного речення. Нечленоване речення не кваліфікують у термінах членів речення, відзначаючи здебільшого належність слова, що створює структурну схему нечленованого речення, до специфічного класу слів-речень (у цьому разі — до вигуків). Як бачимо, двоскладні, односкладні і нечленовані речення чітко розмежовуються ступенем синтаксичного членування, структурними схемами і способом вираження компонентів структурних схем. (Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. — К., 1989. — с. 260-272.)

У системі типів простого речення полярними виступають двоскладні речення, з одного боку, і нечленовані — з другого. Перші допускають максимальну можливість синтаксичного членування, найбільшу мобільність варіацій структурних схем, відносну незалежність від лексичного наповнення. І навпаки, другі не членуються, мають мінімальну кількість структурних схем і виявляють максимальну «орієнтацію» на певні граматичні угруповання слів. Односкладні речення посідають проміжне місце, зближуючись із двоскладними за можливістю синтаксичного членування, а з нечленованими реченнями — за обмеженням (хоча й набагато меншим!) у лексичному наповненні компонентів, за пов’язаністю з окремими лексико-граматичними групами слів.

Формально-синтаксичну структуру трьох типів простого речення зумовлюють насамперед відмінності передаваної думки і ступінь вияву різновидів предикативності. Спосіб відображення відповідної позамовної ситуації в людській свідомості спричиняє відмінності між типами простих речень, втіленими у структурі двоскладних, односкладних і нечленованих речень. (Шкуратян Н.Г. Сучасна українська літературна мова. — К., 2000. — с. 544-550.)

Три формально-синтаксичні типи простого речення по-різному відображають предикативність у двох виявах — семантико-синтаксичному і формально-синтаксичному. Два вияви предикативності містить тільки двоскладне речення. Це предикативний (модально-часовий стосунок до дійсності і формально-граматичний (взаємозв’язок підмета і присудка) план. Односкладні речення не виражають предикативності з формально-синтаксичного погляду, оскільки для вираження предикативного зв’язку потрібні два різнофункціональних головних члени речення. На периферії простого речення щодо повноти вияву предикативності — перебувають нечленовані речення. Навіть предикативний (модально-часовий) стосунок до дійсності часто передається в них або опосередковано, з «опорою» на модально-часовий план двоскладних або односкладних речень у складному синтаксичному цілому (тексті), або тяжіє до теперішнього часу з огляду на миттєвий (спонтанний) характер реакції мовця на позамовну ситуацію. У реченнях типу Ой!, Леле!, Тьху! те, про то повідомляється в них, мислиться як реальне в теперішньому часі. У зв’язку з нечленованістю ці речення не виражають предикативності (предикативного зв’язку) у формально-синтаксичному плані.

Головні члени не тільки утворюють формально-синтаксичну основу простого речення, але є також опорним центром відповідно групи підмета та групи присудка у двоскладному реченні і групи головного члена односкладного речення, у межах яких виявляються різні види підрядного і сурядного зв’язків.

За структурними ознаками предикативного центру розрізняють основні типи простого речення — двоскладні й односкладні. Кількість предикативних центрів править за критерій диференціації речень, що полягає в поділі їх на прості і складні, напр.: В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьоряками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням (Б. Харчук). Саме за кількістю предикативних центрів ми розрізняємо ці речення: перше речення з одним предикативним центром являє собою просте речення, а друге і третє речення з двома предикативними центрами є складними реченнями. (Гуйванюк Н. В. До поняття комунікативної парадигми речення // Мовознавство. — 2005. — №3-4. — С. 148-154.)

Отже, просте речення в типових випадках є граматично організованим поєднанням членів речення, має один граматичний центр, який із семантико-синтаксичного боку являє собою один синтаксичний комплекс часу й модальності, а з формально-синтаксичного боку може бути поєднанням за допомогою предикативного зв’язку (підмет і присудок у двоскладному реченні). Просте речення як монопредикативна синтаксична одиниця протиставляється складному реченню як синтаксичній одиниці поліпредикативній.

Формально-синтаксичний аспект окремих простих речень передбачає в сучасній синтаксичній теорії підведення їх під ту чи ту формально-синтаксичну структуру, структурний тип, структурний зразок, структурну модель, структурну схему. Учення про формально-синтаксичну структуру простого і складного речення і вирізнення формального аспекту речення з-поміж інших його аспектів є здобутком сучасної синтаксичної науки.

Розвиток учення про формально-синтаксичний аспект речення ґрунтується на одній із найпродуктивніших ідей теоретичної лінгвістики 20-го століття — на ідеї розрізнення мови і мовлення. Зерна цієї ідеї простежуються вже у лінгвістів 19-го сторіччя. Зокрема, синтаксисти ще в 19-у столітті вбачали в реченні не тільки конкретне мовленнєве явище, але й певний типовий зразок, у створенні якого беруть участь члени речення. Детальне опрацювання традиційної теорії членів речення стало підґрунтям для витворення сучасних понять про формально-синтаксичну організацію простого речення. (Єрмоленко С. Я. Синтаксис і стилістична семантика. — К.: Наук. Думка, 1982. — 316 с.)

1.2 Поняття про члени речення

Наскрізною ідеєю традиційного вчення про члени речення є ідея про нерозчленованість (єдність) їх форми і значення. Вважалося, що формальні і значеннєві ознаки кожного члена речення взаємопередбачувані. Проте вихідні теоретичні настанови традиційного вчення про члени речення нерідко не узгоджувалися з мовною дійсністю, виявляючи у членів речення характерну розбіжність («негармонійність») формальних і значеннєвих ознак. Тому вдавалися до непослідовного (компромісного) розв’язання проблеми: в одних випадках домінував формальний принцип класифікації членів речення, в інших — семантичний. Це, напевно, стало стимулом у майбутньому вирізняти члени речення як формального, так і семантичного плану. З погляду сьогодення у традиційному вченні про члени речення знаходимо безперечні здобутки та очевидні суперечності.

Найголовнішим здобутком традиційного вчення вважатимемо обґрунтування поділу членів речення на головні і другорядні. В основу цього поділу покладено неоднаковий стосунок членів речення до побудови реченнєвої структури. За розрізнювальну ознаку, на підставі якої кваліфікують члени речення як головні і другорядні, править суто формальна ознака. Ця ознака стосується входження чи невходження відповідного члена речення до предикативної основи речення, тобто до того мінімуму, який необхідний для функціонування речення як граматично оформленої предикативної одиниці. Предикативну основу речення формують тільки головні члени. Традиційна внутрішня диференціація головних членів речення полягає у виділенні підмета та присудка (двох взаємопов’язаних компонентів у двоскладному реченні) і єдиного головного члена односкладних речень, напр.: Заглядав Я в синяву очей твоїх (М. Рильський); А пісня без слова дзвінка, та німая (І. Драч); А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою (Л. Костенко) ; Почулося про голод (Б. Харчук); Куди дівати нам вінки тернові? (Д. Павличко); Журній чайці легкокрилій Жалко чаєнят (Г. Чупринка); Морок. Жах… (П. Тичина). На противагу головним, другорядні члени не беруть участі у створенні предикативної основи речення. Отже, прибічники традиційного вчення про члени речення чітко визначили предикативну основу речення — його синтаксичне ядро. Вони водночас указали на те, що речення являє собою предикативну одиницю і що предикативність є основною властивістю речення. (Загнітко А. П. Теорія сучасного синтаксису. — Донецьк, 2006. — 378 с.)

Другим здобутком традиційного вчення є високий ступінь граматичної абстракції у виділюваних членах речення. Це виявляється в помітному абстрагуванні від комунікативної та смислової організації речення. Із комунікативного погляду важливість будь-якого члена речення визначається не його роллю у створенні формально-синтаксичної структури речення, а значущістю в реалізації комунікативного завдання. Наприклад, у реченні-відповіді Студенти передплатили газету «Літературна Україна» на питання Яку газету передплатили студенти? найзначущішим в актуальному плані є другорядний член речення «Літературна Україна», тоді як головними членами речення виступають підмет студенти і присудок передплатили. Семантико-синтаксична (смислова) організація речення також не впливає на поділ членів речення на головні і другорядні. Позиції головних членів речення можуть займати навіть слова, що без супроводу другорядних членів не утворюють реального простого речення, пор. неможливість використання речень типу «Ми перебуваємо», «Сосна вища». Отже, формальний підхід до поділу членів речення на головні і другорядні спрямовано не на речення як мовленнєву одиницю з конкретним лексичним наповненням, а на речення як абстрактну синтаксичну конструкцію, абстрактну схему.

Тепер перейдемо до слабких виявів традиційного вчення про члени речення. Одним із таких виявів є неодновимірність покладених в основу класифікації членів речення ознак. Різновиди головних членів речення класифіковано з наданням переваги формальним показникам. Класи другорядних членів речення виділювано на основі значеннєвого критерію, проте з урахуванням формальних ознак. Навіть усередині системи другорядних членів речення застосовували класифікаційні виміри різної природи. Означальні семантико-синтаксичні відношення й виділення на основі цього відношення означення як другорядного члена речення пов’язують із присубстантивною (приіменниковою) позицією в реченні. У визначенні сутності додатка бачимо спроби більшою мірою конкретизувати семантику цього другорядного члена речення, що виявилося у значенні предметності (об’єктності) і субстанціальних семантико-синтаксичних відношеннях. Порівняно з означенням і додатком надто конкретизованими в семантичному плані виступають обставини (обставини місця, часу, причини, мети тощо). Характерну ваду традиційного вчення про члени речення становить і те, що не було з’ясовано сутність означальних, об’єктних й обставинних відношень, покладених в основу визначення класів другорядних членів речення. Трапляються неточності у дефініціях, що відбивають хиткість установлюваних розмежувань членів речення.

Традиційне вчення про члени речення привернуло увагу до форми і значеннєвої природи членів речення, до їх різної ролі у структуруванні речення. Теоретична вартість учення виявилася в накресленні функціональної диференціації членів речення, зумовленої семантикою опорного слова, синтаксичною позицією в реченні, характером синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень тощо. Традиційне вчення про члени речення виявило відносну автономність і можливу несиметричність формальної і значеннєвої організації простого речення. Випадки симетрії / асиметрії формальних і значеннєвих ознак відбиває поняття морфологізованих і неморфологізованих членів речення. (Кононенко В. І. Мова. Культура. Стиль. — Ів.-Франківськ, 2002. — 346 с.)

1.3 Загальна характеристика другорядних членів речення

Традиційне вчення про другорядні члени речення спирається на їх формально-синтаксичні ознаки набагато меншою мірою, ніж учення про головні члени речення. У визначеннях класів другорядних членів речення брали до уваги ознаки різної природи. Це і спричинило те, що критерії розрізнення другорядних членів речення поєднують формальні і значеннєві ознаки в неоднакових співвідношеннях щодо кожного їх класу. Тому перейшла нам у спадок велика розбіжність у кваліфікації диференційних ознак класів другорядних членів і суперечки навколо принципів їх класифікації.

Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ другорядних членів речення на три класи: додатки, означення й обставини. У виділення класів другорядних членів покладено передусім значеннєві ознаки. Подальшу диференціацію класів здійснювали неоднаково: у межах внутрішнього розподілу Додатків та означень традиційно зважали на суто формальні характеристики, виділяючи прямий і непрямий Додатки, узгоджене та неузгоджене означення і означення-прикладку, а внутрішнє розчленування обставин проведено за значеннєвими параметрами. У класифікації другорядних членів використовувано ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного члена речення і його опорного слова характер синтаксичного зв’язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним членами речення.

За будь-якого трактування співвідношення формальних і значеннєвих ознак у традиційному вченні найбільшої ваги для виділення класів другорядних членів речення надавали все-таки семантико-синтаксичному критерієві. Залежно від класу другорядного члена речення доповнювано значеннєві ознаки неоднаковою кількістю формальних ознак. Багато дослідників намагалися вдосконалити традиційний підхід до вивчення другорядних членів, що призводило до появи низки суперечливих кваліфікацій тих самих синтаксичних явищ. Усе це дає підстави стверджувати, що традиційне вчення про другорядні члени речення меншою мірою, ніж учення про головні члени речення, ґрунтується на ідеях формально-синтаксичної організації простого речення.(Левицький Ю. А. Основы теории синтаксиса — Пермь, 2001. — 236 с.)

Висновки з розділу I

Для синтаксису сучасної української літературної мови характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації.

Саме в основній синтаксичній одиниці — реченні — найпоказовіше виявляється спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному, функціональному тощо.

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на пять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

У традиційному вченні про ДЧ використовується ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного ЧР з його опорного слова, характер синтаксичного звязку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним компонентами речення.

Традиційні визначення ЧР ґрунтуються на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до обєднання в одному ряду не однопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування ЧР стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розвязанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні пять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за ЧР способів вираження. Звідси — критичний перегляд багатьох положень теорії ЧР, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими (Бабайцева, 1988, 4).

Т.П. Ломтєв поняття про ЧР замінює поняттям позицій, повнозначні і неповнозначні, залежні та незалежні позиції словесних форм і т.д. (Ломтев, 1958).

О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття синтаксеми, цим самим замінюючи традиційний аналіз членів речення синтаксичним аналізом (Мухин, 1964; Золотова, 1973).

Розділ II. Характеристика означення як другорядного члена речення

.1 Диференційні та семантичні ознаки означення

Означенням називають другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета й підпорядкований іменникові. Виражаючи означальні відношення, означення у традиційному тлумаченні супроводжується обов’язковою формальною ознакою: воно залежить від іменника. Цей член речення має такі диференційні семантичні й формальні ознаки:

а) виступає другорядним членом речення;

б) виражає означальні відношення;

в) залежить тільки від іменника;

г) має спеціалізовані засоби вираження — прикметникові форми;

д) у типових випадках стоїть перед означуваним іменником;

е) поєднане з означуваним іменником підрядним зв’язком, у типових виявах способом (формою) підрядного зв’язку — узгодженням;

є) співвідноситься з позицією атрибута в семантико-синтаксичній структурі речення;

ж) не виявляє позиційної закріпленості при актуальному членуванні речення (може входити до складу як теми, так і реми або самостійно виражати їх).

В узагальненій ознаці предмета об’єднано частковіші значення, які можуть бути виділеними в іменникових словосполученнях, наприклад значення власне-ознаки предмета (гарна дівчина, рідна земля, прекрасна мить), значення ознаки за дією (посаджене дерево, розталий сніг), значення присвійності (моя мати, вірші Ліни Костенко, зошит учня), значення суб’єкта при віддієслівних іменниках (приїзд брата, спів дівчини) і под. Відмінність у характері ознаки уможливлює конкретизацію назви того самого предмета кількома означеннями: Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель (О. Гончар); Вузькою стежкою в густій мураві й розкішних бур’янах я обійшов Богоявленську церкву-бійницю (Б. Харчук).

.2 Класифікація означень за способом підрядного зв’язку, їх морфологічне вираження

За способом (формою) підрядного зв’язку означення бувають узгоджені й неузгоджені: талановитий поет, весела дитина, смагляве обличчя, високі дерева; вірші вчительки, пам’ятник поетові, захоплення музикою, верби над водою, бажання працювати, повернення додому. Узгоджене означення стоїть у тому самому роді, числі й відмінку, що й пояснюваний іменник. Воно виражається здебільшого прикметниками й дієприкметниками: По споришу зелених меж ходило сонце, стрічало гостей, в коси стрічки вплітало, запасками картатими ще й стан прибирало (Т. Осьмачка); Сійте в рахманний чорнозем з піснею, грою… (П. Тичина); Сосновий ліс перебирає струни над берегами вічної ріки… (Л. Костенко); В очах дівчини світяться іскри нерозтраченої ніжності (О. Довженко); Гарячий сопух зчавлених плодів Спиняє дихання (Д. Павличко). Неузгоджене означення поєднується з означуваним іменником способом прилягання чи керування: / хилиться над гомоном століть В плодах важучих яблунева віть (А. Малишко); Ненасить долі впокорилась мулом (І. Драч). У першому реченні неузгоджене означення в плодах залежить від іменника віть і поєднується з ним формою прилягання, оскільки цьому опорному іменникові конкретного значення не властива семантико-синтаксична-валентність, а отже, іменник віть не може керувати другорядним членом речення. У другому реченні відпредикатний іменник ненасить за своєю лексичною природою вимагає родового відмінка іменника, тобто тут маємо форму керування. (Леута О. І. Модель речення: проблема виділення та кваліфікації // Гуманітарні науки. — 2004. — №2 (8). — С. 102-107.)

У неузгоджених означеннях на значення ознаки нашаровуються додаткові відтінки значення, зумовлені нетиповою для позиції означення частиною мови та новими для цієї частини мови семантико-синтаксичними відношеннями й синтаксичним зв’язком. Неузгоджені словоформи можуть поєднувати, наприклад, семантику означення й обставини, означення й додатка. Такі означення характеризують позначувані іменником предмети і явища за місцем і часом, за метою і призначенням, за стосунком до іншого предмета тощо: подорож на Кавказ (ознака за місцем), ліс восени (ознака за часом), кімната для відпочинку (ознака за призначенням), турбота про дітей (ознака за об’єктом піклування) і т. ін. Неузгоджені означення виражаються іменниками (займенниковими іменниками) у безприйменникових непрямих і прийменникових відмінках, неозначеною формою дієслова, прислівниками тощо: Як забути серця ніжні стиски, Милої легенький каблучок! (М. Рильський); Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей (Г. Тютюнник); Прямо насупроти школи стояв будиночок для вчителів (М. Стельмах); Ця земля не знала жодного мосту з каменю (ГТ Загребельний); Земля відчувала потребу Лягати під лемеші (Д, Павличко); Із дверей навпроти пробивається тоненька смуга світу (С. Васильченко).

.3 Прикладка як різновид означення

Як окремий тип присубстантивного означення виділяють прикладку, якій властиві особливості, синкретичні, відношення — прикладкові (апозитивні), тобто такі відношення ознаки до предмета, які мають відтінок ствердження цієї ознаки: дівчина — красуня, з очима — зорями, у місті Києві, на станції Нивки, студент Кравченко чи студента Кравченко. У стверджувальній силі прикладки виявляються її предикативні властивості. Таким чином, апозитивні відношення поєднують означальне і предикативне значення з перевагою першого. Предикативний відтінок дозволив кваліфікувати апозитивні відношення як напівпредикативні.

Стверджуватися може якісно — оцінна ознака поширюваного іменника або його видова чи родова ознака, наприклад: красуня — берізка, студент — відмінник; дівчина Либідь, Либідь — річка. Якщо означувалиний прикладкою іменник виступає основною назвою предмета, то прикладка є назвою поширювальною, конкретизувальною, назвою — атрибутом.

Семантика прикладки відобразилася на формі її вираження: ствердне означування предмета відбувається шляхом його паралельного найменування. Прикладка може виражатися: 1) формою іменника (субстативного прикметника), яка повторює відмінок означувального субстатива, наприклад: За царя Панька, як земля була тонка. 2) формою називного відмінка — незалежного від відмінкової форми означувального іменника. Це стосується випадків із відношенням власних назв неістот (за видо — родових співвідношень, порівняймо: журнал « Дивослово», журналу « Дивослово», у журналі « Дивослово», із журналом « Дивослово»; 3) формою кличного відмінка — у випадках поєднання прикладок із займенниками ти, ви в непрямих відмінках, наприклад: Що тобі, милий, тепер пам ятаєшься, Чим ти тепер свою душу живиш? Називний (як і кличний) відмінок уможливлюється через предикативний відтінок апозитивної ознаки (форма називного відмінка є спеціалізованого для іменних присудків), порівняймо, наприклад, називний предикативний і називний апозитивний (кличний апозитивний): — Який це журнал? — Це « Дивослово» і журнал « Дивослово»; Ти милий і Ти, милий, прийди; Тобі, милий, скажу.

Прикладки, поширюючи предметні члени речення займенникового вираження (особові займенники), обов’язково відокремлюються: Щасливиця, я маю трохи неба і дві сосни в туманному вікні (Л. Костенко); Як же викрутили тебе, культуро (В. Коломієць). Так само можуть відокремлюватися приіменникові прикладки: Доле, журбо вояцька, хмара цю пронеси (П. Филипович).

Традиційний синтаксис розглядає зв’язок прикладки (іменника — атрибута) з поширюваним субстантивом як підрядний з його формою узгодження, у тому числі — у випадку різних граматичних значень поєднуваних іменників — неповним узгодженням.

Висновки з розділу II

речення другорядний означення прикладка

У сучасному українському мовознавстві набуває поширення розрізнення власне-членів речення (формально-синтаксичних компонентів речення) і синтаксем (семантико-синтаксичних компонентів речення). Два ряди компонентів виявляють різне спрямування: власне члени речення спрямовані у внутрішню структуру мови, а синтаксеми мають зовнішнє спрямування, відображаючи предмети та явища позамовного світу.

Формально-синтаксичні члени речення визначаються на основі синтаксичних зв’язків, синтаксеми — на основі семантико-синтаксичних відношень. У простому реченні фундаментальними синтаксичними зв’язками, на основі яких вирізнено функціональні типи членів речення, є предикативний і підрядний зв’язки. Типи синтаксем виділяються на основі двох різновидів семантико-синтаксичних відношень — субстанціальних і предикатних.

Відмінність між двома рядами мінімальних синтаксичних одиниць (формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних членів речення) виразно виявляється на тлі формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної організації простого речення. У найтиповіших випадках формально-синтаксична структура простого речення формується двома взаємопов’язаними головними членами речення підметом і присудком, а семантико-синтаксична структура — предикатом і його валентністю

Головним членам речення протиставляються, другорядні члени речення, які відповідно до різновидів підрядного зв’язку — прислівного і детермінантного поділяються на два формально-синтаксичні класи: прислівні другорядні члени, тобто компоненти, залежні від слова, і детермінантні члени, залежні від предикативної основи простого речення, пор.: Джерин софор заквітчався білим цвітом (І. Нечуй-Левицький) і поезії святої Вік творю я ідеали (Г. Чупринка). У першому реченні функціонують три прислівні другорядні члени: прикметник Джерин залежить від підмета садок іменник Цвітом — від присудка заквітчався, прикметник білим — від прислівного другорядного члена цвітом. У другому реченні два детермінантні члени для поезії і вік підпорядковуються присудково-підметовій основі речення творю я ?» прислівним (приприсудковим) другорядним членом ідеали.

На противагу формально-синтаксичним членам речення синтаксеми виражають семантичний зміст і членуються на два семантико-синтаксичних класи — предикатні і субстанціальні синтаксеми, які у свою чергу поділяються на предикати дії, процесу, стану, якості тощо і субстанціальні синтаксеми із суб’єктним, об’єктним, адресатним, інструментальним та іншими значеннями. Стосунок до формально-синтаксичного аспекту простого речення мають тільки компоненти, виділювані з урахуванням предикативного і підрядного зв’язків (підмет, присудок, головний член односкладних речень, прислівні другорядні члени, детермінантні другорядні члени), а синтаксеми відображають семантико-синтаксичний аспект простого речення.

Висновки

На основі проведеного дослідження можна зробити такі теоретичні і практичні висновки:

1.Традиційне вчення має свої недоліки:

  1. нездатність у межах існуючої системи членів речення охопити і класифікувати всі мовленнєві елементи речення;
  2. відсутність однозначних критеріїв розмежування членів речення і неможливість, виходячи з існуючих критеріїв, розрізняти члени речення в конкретних висловлюваннях;
  3. відсутність опису суті означальних, обєктних обставинних відношень, покладених в основу ДЧР.

2. Виявили такі диференційні ознаки означення.

1)є другорядним членом речення;

)виражає означальні семантико-сентаксичні відношення;

)залежить тільки від іменника або його еквівалента;

)здебільшого виражається словами прикметникової парадигми (узгоджене) або іменникової (неузгоджене);

)у типових випадках стоїть перед пояснювальним словом (узгодження) або після (не узгодження);

)найчастіше поєднується з пояснюваним словом звязком узгодження (узгоджене) або керування (неузгоджене);

7)при актуальному членуванні речення може входити до складу теми і реми;

8)у семантико-синтаксичній структурі співвідноситься найчастіше із позицією атрибута.

3.Дослідили класифікацію означень.

Основні ознаки означення:

якісної ознаки предмета: улюблена справа, солов’їна пісня, сонячний день;

ознаки за дією: зеленіючий ліс, виконана справа;

ознаки предмета за його стосунком до іншого предмета: човен з парусом, чай з лимоном;

ознаки предмета за матеріалом, з якого зроблений предмет: будинок з цегли, туфлі зі шкіри;

ознаки дії за суб’єктом дії: політ льотчика, наказ командира, шепіт лісу.

якісної ознаки: третій день, на двох столах;

ознаки за належністю: моє село, хата батька;

ознака предмета за місцем: будинок у лісі, приміська зона, сільський хлопець;

ознаки за часом: травнева ніч, дощ у липні.

За способом вираження означення поділяються на узгоджені і неузгоджені.

Узгоджені означення виражаються словами, що потенційно узгоджуються у відмінку, роді, числі, зокрема повними прикметниками та дієприкметниками, займенниками, порядковими числівниками і под.

А) узгоджене означення:

Узгоджені означення виражаються:

прикметниками будь-якого розряду: Вчорашній день минув чудово;

дієприкметниками: Сірі води густо спливали з сірого неба на посірілу землю;

займенниками прикметникової форми: Ах! Як він мить оцю зустрів!

порядковими числівниками: На моїх очах перші сніги зійшли і сповнили мутної води ручаї.

кількісними числівниками у непрямих відмінках, крім знахідного: Тут розгорнулися науково-дослідні ділянки двох класів сільської школи.

Узгоджене означення може мати при собі залежні слова. Такі означення називаються поширеними. Вони виражаються прикметниковими і дієприкметниковими зворотами: Ген килим, витканий із птиць, що летить над полем.

Б) Неузгоджене означення

Неузгоджені означення — дуже продуктивна властивість української мови. Вони широко представлені в українській мові, оскільки за своєю семантикою, ніж узгоджені, тому що основне значення ускладнюється додатковими значеннєвими компонентами.

За способом зв’язку з основними словами неузгоджені означення поділяється на керовані і прилягаючі. До прилягаючих належать означення, виражені інфінітивом, прислівником, фразеологізмом. Прилягаючий інфінітив часто поєднує означувану семантику з об’єктною: думка (яка? про що?) навчатися, спроба піти, вміти заставити. Прилягаючий прислівник ускладнює семантику означення своїми лексико-граматичними значеннями місця, часу, способу дії: Жодна травинка внизу біля річки не ворушилась від вітру.

Традиційно ж неузгоджені означення, виражені відмінковими і відмінково-прийменниковими формами іменників, називаються керованими. Ця назва відображає їх статус та первинну придієслівну позицію. У поєднанні з іменником така позиція тільки умовно може бути названа керованою, а точніше — вона прилягаюча.

Об’єктний компонент у семантиці субстантивованого означення зумовлений формою його вираження, а обставинний — лексичним значенням.

Неузгоджені означення виражаються:

іменником у родовому відмінку без прийменника: Нові квітки на килимах рука дівчини вишиває;

особу, предмет, якому прямо або непрямо належить предмет, названий стрижневим словом: Хату матері я завжди згадую у своїх думках;

особу, частина тіла якої названа головним словом: Серце дитини дуже чутливе, воно відкрите для добра;

тваринні або рослинні організми, частина яких названа пояснювальним словом: Опадав черемхи цвіт;

подію, якою знаменується певний проміжок часу, названий головним словом: Дарина часто згадувала день приїзду на шахту;

Список використаної літератури

1.Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / за заг. ред. І.К. Білодіда. — К., 1972. — с. 17-25, 28-37, 148-309.

2.Вихованець І.Ф. Граматика української мови. — К., 1993. — с. 66-112. 3.Вихованець І.Ф. Нариси з функціонального синтаксису української мови. — К., 1992. — с. 35-36.

.Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. — К., 1989. — с. 260-272.

.Кадомцева Л.О. Українська мова: Синтаксис простого речення. — К., 1985. — с. 5-92.

.Плющ М.Я Сучасна українська літературна мова. — К.: Вища школа, 1995

..Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. — К., 1992. — с. 197.

.Слинько І.І. Парадигматика простого речення української мови (односкладне речення). // Мовознавство, 1980, №3.

.Христіанінова Р.О. Просте речення в шкільному курсі української мови. — К., 1991. — с. 116-128.

. Шкуратян Н.Г. Сучасна українська літературна мова. — К., 2000. — с. 544-550.

11. Богуславський И. М. Исследования по синтаксической семантике. — М.: Наука, 1985. — 175 с.

12. Гуйванюк Н. В. До поняття комунікативної парадигми речення // Мовознавство. — 2005. — №3-4. — С. 148-154.

. Єрмоленко С. Я. Синтаксис і стилістична семантика. — К.: Наук. Думка, 1982. — 316 с.

. Загнітко А. П. Теорія сучасного синтаксису. — Донецьк, 2006. — 378 с.

. Кононенко В. І. Мова. Культура. Стиль. — Ів.-Франківськ, 2002. — 346 с.

16. Левицький Ю. А. Основы теории синтаксиса — Пермь, 2001. — 236 с.

17. Леута О. І. Модель речення: проблема виділення та кваліфікації // Гуманітарні науки. — 2004. — №2 (8). — С. 102-107.

. Марич С. М Стилістичний синтаксис української мови. — К.: 1999. — 382 с.

. Мірченко М. В. Структура синтаксичних категорій: Монографія. — Луцьк: Ред.-вид. відд. «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. — 340 с.

. Синтаксис, семантика і прагматика мовних одиниць. / За заг. ред. О. М. Старикової. — К.: НМК ВО, 1992. — 166 с.

. Слинько І. І. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. — К.: Вища школа, 1994. — 364 с.

. Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін. — К.: Вища школа, 1997. — 493 с.

. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І. К. Білодіда. — К.: Наук, думка, 1973. — 438 с.

. Сучасна українська мова / За ред. О. Д. Пономарьова. — 2-е видання, перероблене. — К.: Либідь, 2001. — 468 с.