Якісні прикметники в ‘Енеїді’ І. Котляревського: лексико-семантичний аспект

Якісні прикметники в ‘Енеїді’ І. Котляревського: лексико-семантичний аспект

Якісні прикметники в «Енеїді» І. Котляревського: лексико-семантичний аспект

Вступ

Актуальність дослідження: І. П. Котляревський увійшов в історію української культури як засновник нової української літератури, що заклав фундамент літературної мови на народній основі. Його «Енеїда» — перший твір нової української літератури.

«Енеїда» І. Котляревського є своєрідною енциклопедією українського побуту кінця XVIII — початку XIX ст., в якій надзвичайно широко описані картини традиційних народних гулянь, свята, ігри й танці, звичаї і повіря, одяг, прикмети, ворожіння, сцени вечорниць, народні страви, тощо. Лексика поеми багата народними словами, фразеологізмами, розмаїттям художніх засобів.

Визначення і характеристика окремо морфології, лексики, синтаксису допоможе зрозуміти, чому саме цей твір заклав нову сходинку у розвитку сучасної української літературної мови та літератури. Розвідку спрямован на вивчення якісних прикметників в «Енеїді» в лексико-семантичному аспекті.

Обєкт: поема «Енеїда» І. П. Котляревського, її лексико — семантичні особливості.

Предмет: семантичні групи якісних прикметників у поемі І. Котляревського.

Мета: проаналізувати лексико — семантичні особливості якісних прикметників у поемі «Енеїда» І.П. Котляревського.

Завдання:

— визначити ознаки ідіостилю І.П. Котляревського;

розглянути семантичні групи якісних прикметників, диференціювати їх за лексико — семантичними групами

схарактеризувати зумовленість їх використання

скласти словник «Лексико — семантичні групи якісних прикметників з поеми «Енеїда».

Методи дослідження: методи кількісного і якісного аналізу, опису, аналізу і синтезу.

Практичне значення: матеріал даної роботи може бути використаний під час вивчення теми «Якісні прикметники у поемі «Енеїда» І.П. Котляревського» у загальноосвітніх навчальних закладах, на спецкурсах та на семінарах.

Структура: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, приміток та списку використаних джерел.

1. Особливості ідіостилю І. П. Котляревського

.1 Художні засоби поеми І. П. Котляревського в літературі

епітет прикметник енеїда семантичний

«Енеїда» І. Котляревського — перша друкована книга — стала визначною подією в розвитку українського письменства. Написана живою українською мовою високохудожня поема в 1798 році засвідчила генетичну єдність нової української літератури з кращими зразками європейської бурлескно-травестійної поезії. «Енеїда» багатьма своїми якостями близька до творчості Ф. Браччоліні, Лаллі, Скаррона, А. Блюмауєра, М. Осипова. Але на відміну від перелічених вище авторів І. Котляревський наснажив сміх злободенними суспільно-політичними тенденціями. Письменник намагався засобами гумору та сатири не тільки підвести явища суспільного життя до розумного начала, а й певним чином звести егоїстичне часткове до підпорядкування інтересам «общого добра».

М. Максимович відзначав, що Котляревський сміявся «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдином і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». Варті уваги й думки М. Дашкевича щодо гуманістичного початку твору, про розкриття духовної любові до людини.

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітителів одним з найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеіді», і в його п’єсах об’єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність духу, історичним оптимізм, відвагу і вірність обов’язку, багатство і благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, — представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності, що, за словами Бєлінського, став «альфою і омегою нового періоду літератури».

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки вводить у свою травестію новий зміст, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичної о відношення до дійсності. Створену за класичними нормами і принципами героїко-патетичну епопею Вергілія, персонажі якої виступають як символи абстрактних ідей благочестя і вірності обов’язку, пасивними виконавцями волі фатуму і богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету, його очуднення свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового Образного мислення, що виникли на матеріалі, взятому письменником з реальної дійсності. Письменник увів у літературу героя, відомого з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, який уособлює незнищенний життєрадісний дул, енергію і витривалість народних мас Ним у поемі виступає не лише Еней, а й сам народ.

«Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми класицизму та просвітительського реалізму. За справедливим зауваженням О.І. Білецького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда» Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням» Суть її полягає не в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова — Котельницького певною мірою прислужився Котляревському), а в намаганні віднайти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядками, які запанували на Україні в кінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.

Перехід від «природних» традицій народної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у народній сміховій культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від «природи» і «природного» життя людини яскраво виявився в «Енеїді» Котляревського у прагненні не тільки наблизити суспільні порядки до розумного («природного») начала, а й подолати егоїстичність «природного» як окремого, підпорядкувати його інтересам «общого добра». Гармонію окремого і загального письменник бачить (у формі гумористично завуальованих натяків, алюзій), зокрема, у відновленні гетьманщини та її «нерегулярних» збройних сил. їх відносна автономність щодо суспільного цілого (Російської держави), на думку автора, зовсім не суперечила б загальнодержавним інтересам. Навпаки, ці сили могли б успішно «справляти повинність», тобто виконувати службу по охороні імперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в об-пазах Низа й Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де ющеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети Іювинность ісправлять…») та про любов до спільної вітчизни («Любов к отчизні де гсроїть, Там вража сила не устоїть»), у живописних картинах підготовки троянського війська до війни тощо.

Концептуально в моделі особистості Котляревський близький до Вергілія, до ідеї підпорядкування «природного» особистого суспільному, державним інтересам («общому добру»), оскільки принцип підпорядкування окремого (особистого) загальному (державі, суспільному обов’язку) був представлений у Росії в самій ідеї «освіченого абсолютизму», починаючи з часів правління Петра І та в роки царювання Катерини II, яка удавала з себе прибічницю поглядів французьких просвітителів. Ми бачимо особистість, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через служіння якому вона тільки і дістає сенс свого буття.

Такий тип особистості є, зрозуміло проекцією на людину структури централізованого феодального суспільства, яке не цікавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Це, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір’ю і у Вергілія, і у Котляревського В її тужливому голосінні звучить мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну. Але, оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котляревського — осміяння («кувікала, мов порося»).

Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», справді людського при такій структурі суспільства фактично лишається поза сферою офіційного світу і може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра» Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і до. І і, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї «натури». Офіційному світові всезагальннх обов’язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об’єктивно протиставляється світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців навіть у бою випливають не з усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов’язку вони скоріше ставляться іронічно, а то й негативно), а являють собою спонтанний вияв Історично вихованого їх бойового завзяття, «природної» «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взагалі було характерним для письменників-просвітигелів. У центрі зображення «Енеїди — побутовий уклад, в якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, я для народності. До того ж не вся побутова культура, в якій проявляється класова структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегруючому аспекті.

Наголошуючи на таких «природних» рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, Котляревський помітно абстрагується від класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А.П. Шамрай разом з тим справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів».

Тому Котляревський, за словами І. Франка, «не вичерпав… ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».

Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій час дало привід для неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, як найбільш виразно представляв П. Куліш, першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, Ідо потрапляло їй під веселий час піснетворчості» 10.

Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світлом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві… Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою…» и. Думка М. Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей) у народно-язичницькому світобаченні неперехідна межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх ще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на богів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному, повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї й обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від» жебрака до божества), природна людська ‘ рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Типологічне характер сміху у Котляревського подібний до сміху Гоголя, який називає його чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що може промайнути без уваги».

Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні Історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду» Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками, великою мірою близькі були і міфологічна сторона твору античності, ексцентричність й афективність поведінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світлі народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.

У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульної о осміяння потрапляють і римські бот, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жарким пеклом розквітає безтурботність веселою раю. І разом з тим крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса, та потойбічний світ, просвічуються і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна українська дійсність, класове суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об’єднує всіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, у критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскраво картина пекла в «Енєїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності.

У концепції дійсності він по-своєму продовжує традиції української і російської сатиричної літератури XVIII ст. та Г. Сковороди. Показуючи суспільство соціальне неоднорідним, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість експлуатованих верств, яка сформувалася протягом історичного часу і сприймається як узагальнена оцінка їх життєвої долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціальне несправедливе суспільство породжує й антигуманну суспільну мораль; у людських стосунках немає нічого святого, навіть у сфері родинних взаємин:

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

Оскільки суспільство основане не на засадах природної рівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючись своїми егоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власне збагачення і владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно у пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі («Енеїда», частина третя):

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі,

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові, «

Повірені, секретарі.

…………………………………………….

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

епітет прикметник енеїда семантичний

Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені», «вдови бідні, безпоміщні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива, — бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива».

Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше виявлятиметься у творчості послідовників Котляревського аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, уже наявна в нього, хоч і не стала ще провідним ідейним принципом. Тому в «Енеїді» представники одних і тих же суспільних станів і груп перебувають і в раю, і в пеклі. У пеклі не всі пани, не вся сі аршина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи і «крутопопи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов’язками І не показували приклад в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнопоширеними морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки, ятрівки, п’яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж за старих», «гуртові» діти і т. п. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих вірш»; тут пани й мужики, шляхта і міщани, багаті й убогі, миряни і попи.

Хоча природа сміху в «Енеїді» органічно пов’язана з народною сміховою культурою та бурлескною традицією мандрівних дяків, з певними елементами української і російської сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Взаємно опосередковані утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводять цей сміх за межі суто розважального, у сферу серйозного призначення.

Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральної суті» людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах «природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до проблеми «Людина і суспільство». На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Гумор «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобічної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького і потворного) взагалі не включає в себе комічний елемент, в «Енеїді» з’являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного явища. Поема Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, потребує «освіченого, розумного погляду на життя», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».

Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми і визиачає характер естетичного підношення до дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого і малопродуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до «Декамерона» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, до гуманістичної сатири переддіндоєвропейського Просвітництва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервангес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних національних епопей часів Просвітництва («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Є. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та /Боротьба мишей і жаб» ‘Іощо). «Енеїда» засвідчує зв’язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійсьським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII-XVIII ст. та бурлескною комедією XVIII ст.

За визначенням Н. Калениченко, український бурлеск поділяється на два етапи у своєму розвитку: перший — прогресуючий, який охоплює діяльність Котляревського, другий — епігонський, після нього. Справді, бурлеск у своєму літературному розвитку пройшов ці дві фази (хоча з кожною наступною літературною епохою він відтворювався, маючи нову якість). Після «Енеїди» І. Котляревського народний бурлеск в літературній адаптації починає втрачати свої позитивні складові, рівень його відтворення значно знижується; а відбувалися ці видозміни різними шляхами, серед яких можна накреслити два провідних: 1) подальший розвиток окремих його елементів і 2) цілеспрямоване притлумлення його цілісного функціонуван-ня. До того ж, останній виявився більш перспективним і довготривалим. Нове художнє бачення світу, яке складалося в українській літературі часів І. Котляревського, не тільки відверто тяжіло до народного бурлеску, а й відчувало в ньому найбільш відповідний епосі естетичний метод відображення дійсності з демократичних позицій. У залежності від авторського уявлення комічне могло або максимально наближатися до народного світосприйняття, або притлумлюватися й зовсім втрачати притаманні йому ознаки. Так чи інакше, комічне становило домінанту художнього зображення як найбільш демократична форма поширення гуманістичних ідей.

Переважання комічного над іншими естетичними категоріями в художньому світі епохи І. Котляревського мало свої культурно-історичні передумови. Воно стало реакцією, з одного боку, на пріоритет сакрально-піднесеного в давній українській літературі, а з другого — на класицистичну естетику просвітників, яка заполонила російську літературу (українське письменство в той час витлумачувалось як частина загальноросійського, тобто це давало право українським авторам співвідносити свою літератур-ну діяльність з процесами, які відбувалися в російській культурі). Тисячі звязків поєднували українських і російських письменників (освіта, видавнича справа, критика, цензура тощо). Тому не можна недооцінювати вплив І. Котляревського на російську літературу, який М. Драгоманов відзначав у справедливому зауваженні: «Котляревский своим Энеем, который вызвал и великорусское подражание, без сомнения помог реакции против псевдокласицизма». Українська література початку ХІХ століття — це кревна частина загальнословянського літературного процесу, і розвиток її неможливо розглядати поза цим культурним контекстом. Бурлескні твори І. Котляревського, Я. Кухаренка, П.Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемов-ського, Є. Гребінки, К. Тополі, К. Думитрашка та ін. (як і В. Майкова, М. Осипова, О. Котельницького, Є. Люценка) несли в собі певний заряд своєрідного естетичного заперечення штучної класицистичної гармонії і раціоналізму. Усвідомлення такої опосередкованої конфронтації всередині самого Просвітництва (заперечення при існуючій єдності) допомагає зясувати причини домінування комічного над всіма іншими естетичними категоріями у творчості українських письменників початку ХІХ століття, хоча не вичерпує їх.

Термін «котляревщина» залишив слід в літературознавчих рецепціях. Часто оцінювалась не його доцільність, а — термінологічне наповнення. Відомо багато спроб визначення естетичної сутності «котляревщини».

Синтетичне визначення цього поняття прагнув зробити М. Зеров, виділяючи такі основні риси цього явища: 1) провінційно-обивательська природа письменника; 2) образна, конкретна, з нахилом до вульгарності мова; 3) грубо-гумористичне трактування народного побуту. У вітчизняній науці співіснують два тлумачення поняття «котляревщина»: 1) як явища, викликаного до життя творчістю І. Котляревського, яке призвело до ідейно-художнього виродження його здобутків (С.Єфремов, І. Айзеншток, П. Волинський); 2) як явища, породженого спільною і для І. Котляревського культурною традицією й вироджувалося у звязку з виродженням цієї традиції (М. Максимович, А. Музичка, В. Науменко та ін.).

Можна вважати, що художньо-естетичні засади «котляревщини» давніші від І. Котляревського, бо вони сягають синкретизму художнього відтворення дійсності, властивого архаїчному міфологічному світосприйняттю, амбівалентності та універсалізму сміху, який мало чим відрізняється від синкретизму сміху в системі народного бурлеску, гуманізації читацького мислення, заснованій на олюдненні шляхом піднесення-зниження й утвердження-заперечення обєкта осміяння (первісний стихійний діалектизм), та до відтворення національних джерел.

«Котляревщина», як вже згадувалось, не була однорідною, мала різні тенденції розвитку, що зумовлювалось полісемантичною природою її родового джерела — народної сміхової культури. Вона зазнала занепаду шляхом переродження (а не виродження) в залежності від ідейно-естетичних уподобань авторів. Всі твори письменників цього напряму істотно відрізняються від «Енеїди» тим, що підсвідомо зраджують ті головні світоглядні критерії, які перенесені в літературну форму з архаїчного бурлеску І. Котляревським, а саме: втрачаються здорове, оптимістичне, життєствердне начало буття, людяність, сміх як форма «олюднення». Твори починають тяжіти до самодостатнього етнографізму («Наталя», «Гарасько» М. Макаровського, «Чари» К. Тополі, «Вечорниці» П. Кореницького), до алегорій окремих політичних моментів історії України («Харко» Я. Кухаренка, «Вакула Чмир» і «Варшава» невідомих авторів), до забавки задля забавки («Жабомишодраківка» К. Думитрашка, «Горпинида» П.Білецького-Носенка, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка), до інтелектуалізму («Перстень», «Калиф на час» Є. Гребінки, псалми П. Гулака-Артемовського), до сатири в традиціях давньої української літератури, сатири, яка спрямована на морально-етичне переродження всього порочного («Ода — малороссийский крестьянин» К. Пузини, деякі вірші К. Тополі, О. Рудиковського). Але сатира не стає провідним напрямом еволюції бурлескно-травестійних форм на початку ХІХ століття. В цілому письменники так званої «котляревщини» не прагнули до створення позитивного народного героя, подібного до Енея. Але ж метою бурлескно-травестійної літератури будь-якого з народів, де вона існувала, навряд чи можна визнати створення галереї позитивних народних типів, і лише на цій підставі не слід, мабуть, визначати цілий напрям розвитку літератури як безперспективний.

При написанні курсової роботи ми спиралися на статті Г.М. Миронової « «Енеїда» І. П. Котляревського як джерело лінгвокраїнознавчих відомостей» [11, 64-68], М.М. Пилинського «Із спостережень над мовою і стилем «Енеїди» І. Котляревського» [3, 5-25], І. С. Бація «Вивчення мови і стилю «Енеїди» Котляревського» [12, 32-37]. Лінгвістині основи теорії прикметника розкриті в підручнику: Українська морфологія: Горпинич В.О. [2, 104-106].

2. Парадигма естетичних утворень у мові І.П. Котляревського

рік, рік появи «Енеїди», став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, бо став її наріжним каменем.

На свій час мова «Енеїди» була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис. Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.

У художній мові зачинателя української літературної мови, новатора українського слова Івана Котляревського значне місце займають тропеїчні засоби. На особливу увагу серед них заслуговує епітет — образне означення. «Котляревський набагато повніше, ніж було до нього, використав виразові, зокрема лексичні й фразеологічні (синоніми, епітети, порівняння, ідіоматика) багатства народно-розмовної мови в їх органічному синтезі з мовою фольклору та конструктивними елементами книжного походження, чим остаточно усунув розрив між мовою народною та літературною [1,32-37].

Прикметники у поетичній мові Івана Котляревського за походженням можна поділити на кілька груп: фольклорні, розмовного характеру, книжні та авторські, неологічні. [3, 24 — 33].

Граматична парадигма епітетних утворень у мові Івана Котляревського охоплює кілька граматичних форм і структур: епітети, виражені прикметниками, дієприкметниками, прислівниками, іменникам-прикладками, орудним відмінком

.2 Класифікація якісних прикметників у поемі «Енеїда» І. Котляревського за семантичними ознаками

Отже, користуючись класифікацією В.О. Горпинича [2,135 — 142], можна виділити такі семантичні групи якісних прикметників:

) позначають перемінні ознаки предметів, тобто ознаки, які виявляються в різній мipi в різних предметах або в тому ж самому предметі, але в різний час: День тепліший ночі, сьогодні вода в Дніпрі тenлішa; лише окремі якicнi прикметники виражають абсолютну ознаку: глухий, сліпий, жонатий, вороний, гнідий;

) називають ознаки прямо i безпосередньо, не абстрагуючись від сутності предмета, явища як носіїв цієї ознаки, характеризують предмет сам по co6i. Найчастіше вони називають такі властивості і якості які безпосередньо сприймаються органами чуття:

а) смакові: «Як проспівали «со святими» Еней обливсь слізьми гіркими»; солодкий, гіркий, кислий; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с.)

б) за кольором: «Прощай же, сизий голубочок! Бо вже стає на дворі світ»; білий, жовтий, зелений; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 87)

в) слухові: тихий, шумний, дзвінкий,

г) тактильні: «Дрижав од страху і трусився холодний лився з нього піт»; м’який, теплий, холодний, колючи; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 87)

ґ) за розміром: «цебри сивухи там стояли і браги повнії діжки»; вузький, широкий, глибокий; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 69)

д) нюхові: пахучий, духмяний:

) означають властивості характеру особи i особливості психічного стану: добрий, уважний, надійний, розумний;

) виражають оцінку: задовільний, найкращий;

) вступають в антонімічні відношення до прикметників з протилежним значенням: світлий — темний, теплий — холодний, молодий — літній, веселий — сумний.

В «Енеїді» Івана Котляревського використано якісні прикметники, які можна поділити за цими семантичними групами з деякими змінами до них. А саме:

) прикметники, що позначають перемінні ознаки предметів, тобто ознаки, які виявляються в різній мipi в різних предметах або в тому ж самому предметі, але в різний час:

«завзятіший од всіх бурлак»; «гірчішийший від перцю»; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 39) лише окремі якicнi прикметники виражають абсолютну ознаку:

молоденькі, глухий, сліпий;

) називають ознаки прямо i безпосередньо, не абстрагуючись від сутності предмета, явища як носіїв цієї ознаки, характеризують предмет сам по co6i. Найчастіше вони називають такі властивості і якості, які безпосередньо сприймаються органами чуття:

а) смакові:

смачную, гіркої, солоний;

б) зорові:

«Еней, попливши синім морем, на Карфаген оглядавсь»; «Для Феба світлого, ясного так і мені що перекинь»; темний, ясні, білу, сизий, чорним; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 65)

в) слухові:

тихою;

г) тактильні:

— твердий, гострий, сухенький, холодний, легкий;

ґ) за розміром:

повні, великий, не малий, дрібних, тісний;

д) нюхові:

запашні;

) означають властивості характеру особи i особливості психічного стану:

«А мовляла ко Енею, — ти, моторний, смілий молодець»; зла, розумна, трудяща, працьовита, весела, милостива, чепурна, добрі, лихій, ласкавий, скажену, мерзький, скверний, бридкий, нікчемний, палкенький, сердитий, сердешний, хитра, лукаву, рідненька, ласкаві, не раді, кревний, нікчемний, письменний, щасливу, найвірніший, услужлива, миленькій, невсипуща, крикливійша, яхиднійша; (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 88)

) означають фізичні якості людей:

проворний, уродливу, сильне, сміленький, дужий, здорова, швидкі, страшний, слаба;

) виражають оцінку:

«І курчикали пісеньок: козацьких, гарних запорозьких»; поганій, гарний;

) вступають в антонімічні відношення до прикметників з протилежним значенням:

світлий — темний; теплий — холодний; веселий — сумний;

) виражають значення часу: (Вишневський М Ф. «Енеїда» І.П. Котляревського.-Видавництво художньої літератури «Дніпро».-К.; — 1969.-с. 97)

давній, довгенько.

Отже, проаналізувавши поему «Енеїда», можна зробити висновок, що Іван Котляревський використав різноманітні семантичні групи якісних прикметників, а саме: 1) прикметники, що позначають перемінні ознаки предметів, тобто ознаки, які виявляються в різній мipi в різних предметах або в тому ж самому предметі, але в різний час: лише окремі якicнi прикметники виражають абсолютну ознаку; 2) називають ознаки прямо i безпосередньо, не абстрагуючись від сутності предмета, явища як носіїв цієї ознаки, характеризують предмет сам по co6i. Найчастіше вони називають такі властивості і якості, які безпосередньо сприймаються органами чуття: а) смакові; б) зорові; в) слухові; г) тактильні; ґ) за розміром; д) нюхові; 3) означають властивості характеру особи i особливості психічного стану; 4) означають фізичні якості людей; 5) виражають оцінку; 6) вступають в антонімічні відношення до прикметників з протилежним значенням; 7) виражають значення часу.

Найбільшу частину якісних прикметників у творі складають прикметники, що означають властивості характеру наших предків (героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм). Це говорить про те, що І.П. Котляревський був також і патріотом своєї держави. Він дуже влучно і точно здійснює опис зовсім нового, маловідомого досі для світу українського народу.

Висновки

Аналіз художніх засобів поеми «Енеїда» І.П. Котляревськогоу тому, що письменник повною мірою використав можливості мови й створив україномовний шедевр комічної поезії низького стилю. Він увів нелітературну мову в літературу, використавши для цього єдиний жанр, який міг послужити такому задуму. Його компетентність як поета та знавця мови спиралися на життєздатність народної основи майбутньої нової української літературної мови.

Найбільшу частину якісних прикметників у творі складають прикметники, що означають властивості характеру особи i особливості психічного стану та фізичні якості людей. (Трагічне самоспалення Дідони автор «знижує» коментарем «Послала душу к чорту в ад», повелитель моря Нептун «вирнув з моря, як карась», Зевс — верховний бог — «кружляв сивуху і оселедцем заїдав».

Отже, проаналізувавши лексико — семантичні особливості якісних прикметників у поемі «Енеїда» І. П. Котляревського, можна зробити висновок, що письменник використав різноманітні семантичні групи якісних прикметників.

Список використаних джерел

1) Котляревський І.П. Енеїда Поема, пєси / Худож. — ілюстратор А.Д Базилевич; Худож. — оформлювач І.В. Осипов. — Харків «Фоліо», 2009. — 350 с. — (Укр.класика).

) Горпинич В.О. Українська морфологія: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ, 2011. — 364 с.

) Пилинський М.М. «Із спостережень над мовою і стилем «Енеїди»

І. Котляревського». // Мовознавство. — 1988. — №5. — С. 25.

) Плющ П.П. «Ідіоматичні вислови в «Енеїді» І. Котляревського» Наукові записи АН УРСР. Інститут мовознавства ім. О. Потебні. — К., 1946. — Т. II-III. — С. 47-78.

) Русанівський В.М. Українська мова. — К.: Вища шк., 2010. — 109 с.

) Самійленко С.П. 3 історичних коментаріїв до української мови. Прикметник. — К.: Українська мова в школі, 1953. — №3. — С. 30-31.

) СтеценкоЛ.Ф. «Літературно естетичні погляди І. Котляревського» // Українська мова і література в школі. — 1964. — №10. — С. 29-36.

) Сучасна українська літературна мова: Підручник / за ред. А.П. Грищенко. — К.: Вища шк., 2008. — 493 с.

) Сучасна українська літературна мова: Підручник / за ред. М.Я. Плющ. — К.: Вища шк., 1994. — 224 с.

) Сучасна українська мова: Підручник / за ред. О.Д. Пономарева. — К.: Либідь, 2007. — 141 с.

) Миронова Г.М. «Енеїда І.П. Котляревського як джерело лінгвокраїнознавчих відомостей. // Українська мова і література в школі. — 2009. — №7. — С. 64 — 68.

) Бацій І.С. «Вивчення мови і стилю «Енеїди» Котляревського» // Українська мова і література в школі. — 1966. — №9. — С. 32 — 37.