Журналіст як мовна особистість

Журналіст як мовна особистість

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до бакалаврської роботи

.030301 — бакалавр

на тему:

«Журналіст як мовна особистість»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Культура мови журналіста — важлива умова становлення його як мовної особистості

1.1 Взаємозвязок дефініцій «культура мови» і «мовна особистість»

Розділ 2. Мовна компетентність телевізійних журналістів у прямоефірному мовленні

Розділ 3. Охорона праці

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мовленнєва діяльність журналіста спрямована не лише на те, щоб розкрити поставлену тему, а й на те, щоб яскраво описати ситуацію, висловити думку, а інколи й заінтригувати публіку. Ще за часів Стародавньої Греції публічна особа мала досконало володіти основами вправного спілкування, риторикою та еристикою. Мета ведучого телевізійних програм — бути хорошим оратором. Його зброя — переконлива промова. Цицерону належать такі слова: «Що ж до тих, які виголошують промови перед народом під час суперечок, то вони призначені приносити славу на очах у всіх. Адже розмова, багата та мудра, сильно захоплює людей: слухачі думають, що людина, яка вимовляє, розуміє суть справи та розбирається в ній краще за інших. Але якщо промові властива переконливість разом із помірністю, то це — найдивніше, що тільки може бути, і тим більше, якщо це властиве молодій людині» [37, с. 112]. У цих словах поєднується більшість характеристик, якими має володіти мовна особистість.

Мовознавці визначають мовну особистість як індивід, що володіє виражальними багатствами мови, продукує її в різних життєвих ситуаціях і шанує її, дбає про її збереження й розвиток. Вони зауважують, що кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неодмінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу.

У сучасному українському мовознавстві часто висвітлюються теми, повязані з дослідженнями порушень мовної норми. Це зумовлено насамперед її важливим соціальним значенням. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов’язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв’язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми. Тож дбати про очищення української мови від помилок — це обовязок усього суспільства, не кажучи вже про тих людей, які безпосередньо працюють над нею — журналістів, дикторів, працівників редакцій і видавництв. Саме від наших підручників, газет, журналів, теле- і радіостанцій залежить чи мова багатомільйонної аудиторії збагачуватиметься і удосконалюватиметься, чи, як часто трапляється сьогодні, засмічуватиметься.

Немає потреби зайвий раз говорити про те, що для журналіста знання мови — це не просто обізнаність із граматичними правилами, законами слововживання, правописними та орфоепічними нормами; це насамперед здатність відчувати мову як стихію, уміти жити в ній і почуватися там комфортно, це не лише постійно розвивати, а й удосконалювати чуття мови -якість, яку не так легко окреслити, бо це не завжди вловимі інтуїтивні реакції, психічна здатність відчувати правильність/неправильність, — а сьогодні це дуже важливо — самобутність висловів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, зберігати органічний для мови звуколад, динаміку фрази, чути ритм і мелодику навіть у писемному тексті; це також розвинуте почуття відповідальності за мовленнєві дії свої й середовища, в якому живеш, працюєш.

Тож актуальність теми нашого дослідження зумовлена частотою порушення мовної норми сучасними українськими засобами масової інформації, браком на телебаченні високоосвічених працівників, потребою проаналізувати мовленнєву діяльність тележурналістів, систематизувати їхні помилки та показати можливі варіанти їх уникнення.

Найпоширенішими помилками, якими рясніють наші ЗМІ, є суржикові покручі, плутанина з відмінками, прийменниками. Також спостерігається тенденція до зловживання іншомовними словами, трапляється тавтологія тощо.

Мета роботи полягає в аналізі мовної компетентності тележурналістів у прямоефірному мовленні, у дослідженні виявлених порушень мовної норми та в пошуку способів їх уникнення. Також вважаємо доречним розглянути індивідуально-особистісні характеристики, які мають бути притаманні телеведучому.

З окресленої мети бакалаврської роботи випливають такі завдання:

·обґрунтувати лінгвістичну та соціально-історичну сутність понять «культура мови», «мовна особистість», «мовна норма»;

·систематизувати погляди мовознавців на перелічені поняття;

·здійснити аналіз мовлення телевізійних журналістів в обраних ЗМІ;

·зясувати частотність різнотипних помилок;

· визначити лексичні засоби, у яких журналісти найчастіше допускають помилки;

·розглянути індивідуально-особистісні якості, притаманні телеведучим;

·узагальнюючи результати дослідження, запропонувати раціональні шляхи вдосконалення прямоефірного мовлення.

Обєкт дослідження — прямоефірне мовлення Остапа Дроздова у програмі «Прямим текстом. Бліц» на телеканалі «ЗІК» за період з 1 січня 2012 року до 28 лютого 2013 року й Анни Безулик у програмі «Я так думаю» на телеканалі «1+1» за період з січня 2007 року до квітня 2008 року.

Предмет дослідження — проблема чистоти ефірного мовлення як невіддільної ознаки культури мови журналіста, яка є однією з найголовніших передумов становлення його (журналіста) як мовної особистості в сучасному інформаційному просторі.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів («Культура мови журналіста — важлива умова становлення його як мовної особистості» та «Мовна компетентність телевізійних журналістів у прямоефірному мовленні»), висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг бакалаврської роботи становить 50 сторінок.

Розділ 1. Культура мови журналіста — важлива умова становлення його як мовної особистості

.1 Взаємозвязок дефініцій «культура мови» і «мовна особистість»

Мова — це величне надбання людства. Вона, як відомо, є не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має власне світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі. З цього приводу Іван Огієнко писав: «Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах» [1, с. 7].

Мова спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи і людських взаємин. Вона є основою зростання особистості. За словами І. Огієнка, мова належить до соціальних і духовних цінностей народу, у ній найяскравіше виявляється ментальність українця, його психіка, ця найперша сторона нашого психічного «Я». Як громадський діяч, учений повязує рідну мову з державними цінностями, які оновлюються в духовній культурі кожного народу. Рідна мова, наголошує він, то найважливіший ґрунт духовного й культурного зростання народу, рідна мова — то «сила культури, а культура — сила народу» [5, с. 11]. За словами І. Огієнка, рідна мова давно вже пересікає як приватне, так і державне життя. Як патріот своєї країни, вчений стверджує, що тільки рідна мова є для людини найвищою цінністю, оскільки приносить найбільше й найглибше особисте щастя, водночас вона є і найвищою державною цінністю, оскільки формує найсильніші патріотичні характери.

Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця — український народ. Про красу, багатство, милозвучність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, і не українці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено писав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові… Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів чи чвари, може натякати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце» [1, с.8].

Незаперечними цінностями сучасної мовної політики в Україні, вважаємо, повинні стати такі слова І. Огієнка: «Без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомості, без такої свідомості немає нації, а без свідомості нації — немає державності як найвищої громадянської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення» [5, с. 12].

Слушно зауважують Л. Мацько, Л. Кравець, кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неодмінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу [2, с. 5].

І. Дзюба зауважує: «Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної» і потребує постійного дбайливого догляду, культивування. Але в Україні питання культури мови стояло й стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення із публічного вжитку» [1, с.3].

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник відображення інтелектуального рівня суспільства, його загальної культури та моральності. Як зазначає М. Яцимірська, культура мовлення виявляє рівень освіченості, благородності, гуманності кожного громадянина [3, с.13].

Проблемою культури мови опікуються такі відомі вчені та поцінувачі рідного слова, як Євгенія Чак («Складні випадки вживання слів»), Світлана Єрмоленко («Нариси з української словесності: стилістика та культура мови»), Олександр Пономарів («Культура слова: мовностилістичні поради»), Марія Пентилюк («Культура мови і стилістика»), Олександра Сербенська («Культура усного мовлення»), Надія Сологуб, Алла Коваль («Культура української мови»), Надія Бабич («Основи культури мовлення», «Практична стилістика і культура української мови»), а в глибокому минулому Олекса Синявський («Норми української літературної мови»), Олена Курило, Іван Огієнко, а також Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Попович — чудові перекладачі та бездоганні знавці української мови.

Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірник «Культура української мови» (започаткований у 1931 році), з 1967 року видається збірник «Культура слова», редактором якого є відомий український мовознавець — С. Єрмоленко.

Не можна не згадати Бориса Антоненка-Давидовича — видатного письменника, надзвичайно чутливого до мови, вразливого на мовні похибки й невтомного у кваліфікованих порадах. Його численні статті на мовні теми свого часу були зібрані в книзі «Як ми говоримо», що витримала кілька видань.

Однією із найвидатніших постатей, що спричинилися до вироблення концептуальних засад мовотворчості, О. Сербенська вважає Івана Франка. Дослідниця пише: «Уся багаторічна діяльність Франка у журналістиці — це свідчення цілеспрямованого пошуку естетичного ідеалу в конструюванні газетного тексту, підхід до нього як явища національної культури, реалізація засад щодо розвитку літературної мови… Розвиток мови цивілізованого народу, яким прагнув Франко бачити українців, на його глибоке переконання, повинен свідомо регулюватися, національна мова у трактуванні Франка повязана передусім з цивілізацією, зорієнтована на піднесення рівня культури суспільства, плекання його духовності» [13, с.106 — 107].

Як зазначає С. Єрмоленко, наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ» [4, с. 263].

Також дослідниця зауважує, що важливими частинами культури мови є ортологія (розділ науки про культуру мови, який вивчає доцільність використання варіантних мовних засобів — лексичних, граматичних, лексично-граматичних. Ґрунтуючись на поняттях культури мови (нормативність мови), ортологія виключає зі своєї сфери помилкові явища й зосереджує увагу лише на варіантах, що стали фактом літературної мови, але відрізняються частотою вживання, семантичними відтінками, стильовою орієнтацією); стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головне завдання культури мови, наголошує С. Єрмоленко, — виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику [4, с. 264].

Визначень лінгвістичного поняття «культура мови» є чимало.

Культура мови — це дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування [4].

У «Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів» за ред. С. Єрмоленко подано таке визначення:

«Культура мови (мовлення ) — це:

1)свідоме й критичне використання мовних засобів, володіння нормами усної та писемної літературної мови в різних сферах суспільної комунікації відповідно до мети й змісту висловлювання;

2)розділ мовознавства, а також навчальна практична дисципліна, що вивчає нормування й кодифікацію норм літературної мови, встановлює критерії нормативності й стабілізаційні процеси в літературній мові, пропагує зразки досконалої мови, а також поширює лінгвістичні знання серед носіїв мови» [8, с. 81].

Б. Головін розглядає культуру мовлення як сукупність і систему комунікативних якостей мовлення і як учення про ці якості [9, c.7]. М. Ілляш вважає, що культура мовлення — це, по-перше, володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній і писемній формах мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; по-друге — упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови й мету спілкування; по-третє — самостійна лінгвістична дисципліна [14, с. 5-6].

Окрім того, культура мови, за визначенням Л. Струганець, — це "1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі … " [7, с 1]. Як складова загальної культури людини, "культура мови, — за словами В. Русанівського, — передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника" [11, с. 7].

На думку О. Сербенської, основою культури мовлення вважають любов, привязаність до рідної мови; культуру мови повязують з почуттям поваги до державної мови та її історії, з турботою про її функціонування, з відповідальністю за свої мовленнєві дії; поняття культура мови повязують також з діяльністю суспільства та індивідуума, спрямованою на якнайкраще пізнання, збагачення, вдосконалення і розвиток мови [10, с.66].

У навчальному посібнику для студентів ВНЗ "Культура української фахової мови" (Л. Мацько і Л. Кравець), культура мови визначається як інтегративна наука про ефективність мовного спілкування, наближена до риторики, комунікативної лінгвістики, лінгвокультурології. Термін "культура мовлення" означає галузь прикладного мовознавства, лінгводидактичну науку, що "вивчає стан і статус (критерії, типологію) норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистісний аспекти їх культуромовної діяльності" [2, с. 7]. Отже, розрізнення культури мови і культури мовлення зумовлено різницею між мовою і мовленням — вербальними засобами спілкування і способами їх використання конкретними мовцями для реалізації тих чи інших комунікативних намірів.

Як зазначають Л. Мацько, Л. Кравець, обєктом вивчення культури є сама мова, предметом — норми літературної мови в їх конкретно-історичному вияві. Як окрема галузь лінгвістики культура мови оформилася у 50 — 60-ті роки ХХ ст. Вона тісно повязана зі стилістикою, етикою, риторикою, логікою та іншими гуманітарними дисциплінами [2, с. 6-7].

На формування культури мовлення впливають такі чинники:

·система норм літературної мови (мовний компонент культури мовлення). Граматична і стилістична грамотність, повнота розуміння мовної одиниці і володіння законами логіки при створенні і сприйнятті текстів визначають правильність, точність і логічність мовлення в конкретній ситуації або певній сфері спілкування;

·сукупність етичних правил свого народу (етичний компонент культури мовлення). Правильність мовлення передбачає також знання культурної традиції і заборон, розуміння, що таке доречність і чистота мовлення;

·мета й обставини спілкування (комунікативний компонент культури мовлення). Крім володіння мовними нормами і знання культурно-етичних варіантів, на культуру мовлення впливає вміння гнучко поводитися в конкретній ситуації, зокрема висловлюватися доречно, лаконічно, ясно;

·національні уявлення про красу мовлення (естетичний компонент культури мовлення). Краса українського мовлення формується милозвучністю, словниковим багатством, різноманітністю граматичних конструкцій і стилістичною виразністю;

·мовна освіта і загальна освіченість мовців [2, с. 8].

Мовлення завжди є індивідуальним, оскільки кожна людина використовує і застосовує мовні засоби по-своєму, в той час як мова є спільною для всіх, хто нею послуговується. Мовленнєва діяльність репрезентується у спілкуванні. Мовлення є ознакою культурного рівня особистості і всього суспільства взагалі. Адже в мовленнєвих, мовних формах відбивалися грані культури людини. Мовні конструкції, що складалися протягом віків, формують думку та впорядковують її. Те, що становить внутрішній світ людини, частково або повністю реалізується у мовленні: це інтелект, світ емоцій, інтуїція та уявлення, світ аксіологічних орієнтацій, моралі, самоаналізу, самооцінки, віра та духовність — усе це багатство й різноманітність пов’язані із зовнішнім та внутрішнім мовленням,

його культурою[38, с. 64].

С. Єрмоленко з-поміж ознак високої культури мови виділяє такі, як: точність, ясність, виразність, стилістична вправність та майстерність у доборі структурних варіантів висловлювання, у використанні лексичних та граматичних синонімів; ознаками низької культури мови є порушення правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання; мовні стереотипи, недбалість у висловленні, що свідчить про бідність думки. Культура усної мови ґрунтується на традиціях багатшого на варіанти (порівняно з культурою писемної мови) спілкування освічених кіл суспільства [4].

У книзі «Антисуржик», яка вже майже два десятки років є дієвим помічником-довідником для всіх, хто працює над усуненням мовленнєвих помилок, О. Сербенська наголосила на тому, що формування культури мовлення — це свідомий процес: "Високої мовної довершеності досягає, як правило, та людина, яка багато працює над опануванням мовою, прагне правильно говорити, … усвідомлюючи, що «Я є мова» [6, с. 7].

У довіднику «Культура української мови» (К., 1990) автори розвивають думку «культура мови — загальна культура людини», наголошують на потребі дбати про такі морально-етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національну самосвідомість, що стають реальністю тільки при уважному ставленні до слова, постійній потребі шліфувати свою мову, вчитися слухати й сприймати слово, володіти ним як засобом вираження думки.

Поняття «культура мови» і «мовна особистість» тісно взаємоповязані. Як зауважує О. Сербенська: «культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості, складовою формування якої є її духовне становлення. Вона успішно розвивається тоді, коли носіям національної літературної мови не байдуже, як говорять і пишуть їхньою мовою, як сприймається вона в різних суспільних середовищах, яке становище вона займає серед інших мов світу» [3, с. 13].

Поняття «мовна особистість» зявилося у лінгвістиці з виходом монографії Ю. Караулова «Російська мова і мовна особистість» наприкінці 80-х років ХХ століття. Зокрема, окремі питання становлення мовної особистості знаходимо у працях І. Білодіда, О. Потебні, В. Виноградова, С. Єрмоленко, Л. Мацько, М. Пентилюк та ін.

На думку Ю. Караулова, мовна особистість виражається у мові й через мову, вона є насиченням додаткового смислу і поглибленням поняття особистості загалом. Мовна особистість, як слушно зауважує вчений, інтегрує в собі ознаки мови, а також філософські й психологічні характеристики особистості. Науковець, систематизуючи всі ці ознаки людини, яка розмовляє, визначає такі основні фактори формування окремої мовної особистості, які виявляються і в мові, зокрема: 1) соціальний (особистість є сукупністю та результатом соціальних законів (соціальна зумовленість мови)); 2) історичний (особистість є продуктом історичного розвитку етносу (принцип історичності у дослідженні мови)); 3) психічний (безсумнівна належність її мотиваційних схильностей, які виникають внаслідок взаємодії біологічних мотивів із соціальними чинниками, до психічної сфери (що відображено у психологічному підході до вивчення мови)); 4) системний характер знань (особистість є творцем та користувачем знакових (тобто системно-структурних за своєю природою) утворень) [12, с.45-46].

У науці існує вже значна кількість трактувань феномена «мовна особистість». Подамо тут декілька з них. Так, під мовною особистістю науковці розуміють: людину, що володіє виражальними багатствами мови, продукує її в різних життєвих ситуаціях і шанує її, дбає про її збереження й розвиток (М.І.Пентилюк); носія мови, який не лише володіє сумою лінгвістичних знань чи репродукує мовну діяльність, а того, в якого виробилися навички активної роботи зі словом. Мовна особистість починається із пробудження індивідуальної мовотворчості, яка забезпечує вільне самовираження особистості у різних сферах людського спілкування (С. Єрмоленко, Л. Мацько), носія мови, котрий досконало знає мову, усвідомлено творчо нею володіє, сприймає мову в контексті національної культури, користується мовою як органічним засобом самотворення, самоствердження і самовираження, розвитку власних інтелектуальних та емоційно-вольових можливостей, засобом соціалізації особи в певному суспільстві (Л.В.Струганець).

На основі висвітлених визначень поняття «мовна особистість» спробуємо впорядкувати власне: глибоко мислячий індивід, який не просто спілкується рідною мовою, але й досконало нею володіє, усвідомлює її цінність, докладає зусилля для її збереження та розвитку.

Ю. М. Караулов запропонував трирівневу структуру мовної особистості:

) нульовий — вербально-семантичний рівень, або лексикон особистості, що містить фонд лексичних та граматичних засобів, які особистість використовує, створюючи великі масиви текстів, тобто в дискурсі мовної особистості. Дискурс особистості може й має містити різножанрові й різностильові комунікативні одиниці.

) перший рівень — це рівень лінгвокогнітивний, представлений тезаурусом особистості, у якому відбитий «образ світу», або система знань про світ. В аналізі мовної особистості Ю. Караулов на перший план ставить інтелектуальні характеристики, притаманні її картині світу, тобто тезаурусові. Інтелект особливо інтенсивно виявляється в мові й досліджується через мову, а мовна особистість починається по інший бік буденної мови, коли в гру вступають інтелектуальні сили. Тому цей рівень ще називають інтелектуальним.

) другий рівень — мотиваційний, або рівень діяльніснокомунікативних потреб, що відбиває систему цілей особистості, мотивів, настанов, життєвих та ситуативних домінант, що мають своє вираження в процесі творення текстів і їх зміст, а також в особливостях сприйняття чужих тектів, що в підсумку визначає ієрархію цінностей у мовній моделі світу особистості [3, с. 16].

За Ю. Карауловим, поняття мовної особистості переплітається з етнокультурними й національними рисами індивідуальності, мовна особистість є глибоко національним феноменом. Вчений аголошує, що важливим складником національної свідомості є ставлення до мови, оцінка її як окремішньої, самобутньої, здатної до культурного акумулювання знань, досвіду інших народів і до якнайповнішого вираження національної мовної картини світу [3, с. 17].

Мовну особистість можна охарактеризувати з позицій мовної свідомості й мовленнєвої поведінки за фахом, тобто з позицій лінгвістичної концептології і теорії дискурсу. Мовна особистість опредмечується в мовленнєвій професійній діяльності, тобто у процесах говоріння (слухання) і письма (читання). На думку О. Залевської, мовленнєва діяльність і мовленнєва організація людини тісно взаємоповязані, але все ж таки можуть бути протиставлені як явище і сутність, причому трояка модель мовних явищ — мовленнєва діяльність, мовна система, мовний матеріал — закономірно розуміються як чотиричленне утворення [35, с. 30].

На формування мовної особистості впливають чинники як обєктивні, незалежні від особи мовця, так і субєктивні.

До обєктивних чинників належать:

·стан самої мови, її унормованість і наступна кодифікація, рівень розвитку і досконалість її підсистем, стилістична диференціація, отже, придатність мови як мовної картини особи і світу для забезпечення всіх мовних потреб громадянина;

·сприятлива для життя і розвитку певної мови суспільно-політична ситуація;

·традиція суспільного використання мови;

·повноцінне функціонування мови в усіх сферах життя: державницькій, політичній, правовій, економічній, науковій, освітній, культурно-мистецькій, творчій, виробничій, побутовій та ін.

До субєктивних чинників, що впливають на формування мовної особистості, відносимо:

·здатність мовця здобувати мовну освіту й досконало володіти мовою;

·внутрішню готовність мовця здобувати мовну освіту і мовне виховання та досконало володіти мовою;

·моральну потребу мовотворчо вдосконалювати і виражати свою особистість;

·розуміння мовних обовязків громадянина і виконання їх;

·активне ставлення до мови, належний рівень мовної культури [36, с.32-33].

На наш погляд, процес формування мовної особистості є складним, багатогранним, поступовим і ніяк не обмежується хронологічними рамками. Він починається в родині з материнською мовою, поглиблюється в роки навчання на ґрунті обєктивних знань про світ, землю, народ, державу. У старших класах загальноосвітньої школи й особливо у вищій школі молоді стають доступними духовно-культурні цінності й надбання нації, приходить усвідомлення не тільки родинного, суспільного, етнічного, а й, головне, духовно-кровного звязку зі своєю нацією, її духовною і матеріальною культурою, частішають контакти з іншими народами та їх мовами, − розширюється інформаційно-комунікативний простір. Усе це сприяє утвердженню мовної особистості, тобто мовця, який досконало знає українську мову, усвідомлено творчо володіє нею, сприймає в контексті національної культури як духовну серцевину її, мовця, що користується мовою як органічним засобом самотворення, самоствердження і самовираження, розвитку своїх інтелектуальних і емоційно-вольових можливостей, як засобом соціалізації особи в конкретному суспільстві і здобуття професійної освіти − формування фахівця за обраною професією.

Щодо журналістів, то висока культура мови є важливою частиною їх професійної майстерності, освіченості та інтелігентності. На жаль, бувають випадки, коли оперативність і зміст повідомлення іноді нівелюють потребу висловити думку граматично правильно, дібрати відповідні до ситуації мовні засоби. Дехто з працівників медіа дозволяє собі відверто нехтувати принципами культури мови, підлаштовуючись під рівень середньостатистичного реципієнта інформації. Таким чином байдужість журналістів до українського слова поширюється серед аудиторії. І, навпаки, усвідомлення працівниками засобів масової інформації своєї місії щодо збереження мовно-культурного коду стимулює громадськість зацікавлюватися проблемами культури мови, розвивати свою мовну особистість. культура мова журналіст компетентність

Тому усвідомлення себе як мовної особистості, прагнення самовдосконалюватися — це одна із засад професійного зростання, що має стати умовою створення будь-якого журналістського тексту.

Погоджуємось із твердженням С. Єрмоленко: «ЗМІ розширюють можливості утвердження в масовій свідомості зразків літературної мови. Тому так важливо, щоб вона звучала в ефірі в усій повноті свого стилістичного багатства, тобто глибина і всеохопність інформації має поєднуватися з досконалою формою. Як тут не згадати вислів Лесі Українки: трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна.

Тому оцінювати культуру мови журналіста маємо всебічно: звертати увагу на дотримання ним загальноприйнятих норм вимови, слововживання, побудови правильних граматичних конструкцій, а також на використання всіх стилістичних можливостей української літературної мови»[3, с. 13].

Мовна особистість у процесі становлення і розвитку проходить кілька етапів, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури:

1. Рівень мовної правильності. Його досягають завдяки мовній освіті, тобто вивченню правил користування мовою, її лексикою, граматичними формами, елементами текстотворення тощо. Цей рівень передбачає вироблення орфоепічних, орфографічних, пунктуаційних навичок, уміння будувати речення, нескладні типові тексти і користуватися ними.

. Рівень інтеріоризації (лат. interior − внутрішній). На цьому рівні виявляються вміння реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного внутрішнього стану; уміння творити і виражати себе засобами мови; володіти основними формами усного і писемного спілкування (монолог, діалог, полілог; опис, розповідь, міркування), певними стилями. Це рівень виразності і комунікативної достатності.

3. Рівень насиченості мовою. Мова мовця характеризується логічністю, предметністю, точністю, виразністю, образністю, багатством мовних засобів. Людина вже володіє жанрами і стилями, текстотворенням.

4. Рівень адекватного вибору. Це рівень комунікативної досконалості. Він передбачає досконале володіння функціональними типами мовлення, стилями літературної мови, а також точну мовну реакцію.

5. Рівень володіння фаховою метамовою: володіння терміносистемами, фразеологією, композиційно-жанровими формами текстотворення, мовними формулами.

6. Рівень мовного іміджу соціальних ролей: політика, державного працівника, керівника, ученого — етичними й естетичними манерами живого мовлення. Два останні рівні є найвищими рівнями формування мовної особистості й мовної культури [2, с. 10].

Варто також звернути увагу, на висновок Л. Мацько, Л. Кравець: культура мови — це сфера взаємодії мови і культури, мови і позамовної дійсності, вживання мови відповідно до вимог національної культури і ситуацій спілкування. Влучно зауважують мовознавці, що кожна молода людина має прагнути досягти найвищих рівнів мовної культури, навчитися дотримуватись усталених норм літературної мови, бо це є основою самореалізації та інтелектуально-духовного зростання [12, с. 11].

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

На початку ХХІ століття ситуація довкола норм (особливо лексико-семантичних) української літературної мови дедалі складніша для лексикографічного опису. Словники як особливий жанр лінгвістичного дослідження за своєю суттю статичні, й що динамічніший обєкт опису, то виникають глибші суперечності. Як зауважує С.Єрмоленко, «жоден тлумачний словник не може охопити всіх конкретних ситуацій слововживання, відгукнутися на ледь помітні семантичні та стилістичні відтінки слова в живому спілкуванні» [27, с. 64].

Норма лiтературної мови в її конкретно-iсторичному виявi є центральним поняттям теорії культури мови. Це одна з найскладніших проблем, багатовимірність якої визначається багатьма факторами: iсторичними, культурно-соціологічними і власне лінгвістичними.

С.Єрмоленко зауважує, що у визначеннях мовної норми дослідники насамперед наголошують на:

·суспільному визнанні зразків комунікатів (або висловлювань);

·обовязковості дотримання зразків, кодифікованих у словниках, граматиках;

·динамічній природі мовної норми, що відбиває історичну змінність літературної мови, а також змінність соціально-культурних оцінок норми на синхронному зрізі мови.

У 1955 році мовознавець С.Ожегов відповів на запитання, що таке мовна норма: "Це сукупність найбільш придатних ("правильних", "кращих") для обслуговування суспільства засобів мови, які складаються як результат добору мовних елементів з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого в процесі соціальної оцінки цих елементів" [27, с. 15].

В українському мовознавстві вивчення норми має власну багату традицію (праці М.Гладкого, М.Сулими, О.Курило, О.Синявського, М.Жовтобрюха, М.Пилинського, А.Москаленка, З.Франко, С.Єрмоленко, Г.Яворської) [28, с. 35]. З 1960-х років дослідження дають змогу чітко окреслити лінгвальну і соціально-історичну сутність норми, виявити її диференційні ознаки. Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих лінгвістичних шкіл (української, російської, чеської, польської та ін.), усі дефініції норми неодмінно вказують на її суспільний характер. Мовна норма нерозривно повязана із колективом мовців, а на вищому щаблі — як норма літературної мови — із певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави включно [28, с. 36]. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а кілька норм або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів норми, що дуже важливо для розуміння процесу формування літературної мови та її функціонування. Тому норма як соціопсихолінгвістичний феномен потребує глибшої диференціації. Така перспектива спричиняється до стратифікації норми. Так, С.Єрмоленко виокремлює: а) норми української національної мови, мови окремого словянського етносу; б) норми діалектів (кожен територіальний і соціальний діалект має свою норму); в) норми літературної мови як найбільш розвиненої, вищої форми національної мови [27, с. 62].

У 70-х роках ХХ століття на основі досліджень попередників український мовознавець М.Пилинський вивів найбільш повне, на нашу думку, визначення літературної норми: «Норма літературної мови — це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі й нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування» [29, с. 94].

В українській мові розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

. Орфоепічні норми (вимова);

. Акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);

. Лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

. Словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

. Морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

. Синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

. Стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

. Орфографічні норми (написання слів);

. Пунктуаційні норми (вживання розділових знаків) [30, с. 40].

На основі досліджень вище згаданих мовознавців виділяємо такі характеристики мовної норми:

. Відповідність системі мови. З мовного погляду — це впорядкована структура і внутрішня диференціація мовної норми, а з соціального погляду — більш високий ступінь її загальнообовязковості.

. Стабільність, відносна єдність мовної норми, що забезпечують функціонування літературної мови. Ознака і вимога єдності літературної норми випливає з надтериторіального характеру літературної мови, що особливо важливо для української мови. Як зауважує Л.Струганець, конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Життя мови протікає як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти, які претендують стати однією нормою). Відомо, що темпи змін на різних мовних рівнях неоднакові. Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживати паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють. На синтаксичному рівні літературна норма досить стійка. Її еволюційний розвиток зумовлений насамперед потребами суспільної комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів [31, с. 38].

. Варіантність мовних засобів, що виявляється у певному використанні однозначних елементів, що співіснують у мовній системі. У вузькому значенні варіантними вважають близькі за функціями засоби тієї самої мови, рівноцінні, не диференційовані. У ширшому значенні варіанти — це засоби, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження. У цьому разі явище варіантності ототожнюється із синонімією.

. Стилістична диференціація як ознака літературної норми виявляється в існуванні специфічних засобів, закріплених за формою мови (усною чи писемною), за певним функціональним стилем мови або за конкретною стилістичною ситуацією. Лексику сучасної української літературної мови щодо її стилістичної диференціації поділяють на дві великі групи. До першої належить стилістично нейтральна, або міжстильова, лексика, тобто така, що вільно, без будь-якого обмеження вживається в усіх стилях, а до другої — стилістично забарвлена лексика. До слів вузького стилістичного забарвлення належать терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовно-просторічні лексеми, застарілі слова, поетичні неологізми та ін.

. Кодифікованість різнотипних норм літературної мови. Кодифікація — це встановлення обєктивних норм, сукупність правил про вживання слів, словоформ, конструкцій у всіх стилях літературної мови, офіційне визнання й опис у словниках, граматиках, правописі, довідниках [31, с. 41]. Кодифікація є результатом наукового пізнання закономірностей вияву норми на певному етапі розвитку мови. Переваги кодифікації очевидні: вона дозволяє замінити інтуїтивні уявлення про норму знанням норми, допомагає знайти правильне вирішення у складних чи сумнівних випадках, створює умови для викладання єдиної форми літературної мови, сприяє єдності і стабільності літературної мови на всій території її поширення. Як зазначає С.Єрмоленко, розширення лексичних джерел сучасної літературної мови обовязково передбачає розвязання проблеми мовної кодифікації: «Хто займається кодифікацією літературної норми (чи норм у їх рівневих або стилістичних різновидах), іншими словами, яка інституція встановлює, вводити нове слово, скажімо, запозичення, у словник сучасної української чи не вводити, або надавати статус загальновживаного літературного слова діалектній лексемі, чи ні? Коли в ЗМІ запроваджується як нормативна часто вживана конструкція, вислів, що несе на собі соціально-культурне навантаження, наприклад, найменування часу, часових відтинків доби українською мовою, або використання просторових висловів в Україні — на Україні, існує перевірений шлях узгодження, консультування з мовознавчими центрам» [27, с. 67].

Отже, питання осмислення поняття «норма літературної мови» — одне з найскладніших у сучасному мовознавстві. У працях українських та зарубіжних лінгвістів домінує погляд на норму як на явище, що безпосередньо залежить від суспільних чинників. Літературна норма характеризується комплексом диференційних ознак. Зокрема, це відповідність літературної норми системі мови, поєднання стабільності й динамічності, варіантність, стилістична диференціація і кодифікованість. Урахування цих параметрів — запорука адекватного осмислення реальної мовної норми, підстава для її обєктивної кодифікації

Розділ 2. Мовна компетентність телевізійних журналістів у прямоефірному мовленні

Охарактеризувавши поняття «культура мови», «мовна особистість» та «мовна норма», вважаємо за потрібне здійснити аналіз мовлення конкретних тележурналістів.

Як відомо, кожний журналіст повинен відчувати та нести відповідальність за вимовлене чи написане слово, за кожний свій вчинок. Адже журналісти — це ті люди, на яких рівняються, які виконують важливу функцію у суспільстві — формують його думку. Можна сказати, журналісти — очі суспільства, його голос. Але чи завжди вони правильно використовують це слово?

На жаль, дуже часто наші ЗМІ рясніють помилками різного типу, найпоширенішими з-поміж яких є суржикові покручі, плутанина з відмінками, прийменниками. Також спостерігається тенденція до зловживання іншомовними словами, трапляється тавтологія тощо.

Боїмось навіть уявити собі, з яким болем сприймали б корифеї Українського радіо й телебачення Ольга Даниленко, Новела Серпіонова, Андрій Євенко, Олена Коваленко, Юрій Рудник, Іван Рябоштан, Любов Пасєка і ще десятки лицарів Слова, коли б почули сьогодні те, що удень і вночі вривається в кожну українську оселю.

Для аналізу мовленнєвої компетенції ми обрали львівського тележурналіста Остапа Дроздова. Характеризуючи його як мовну особистість, варто детальніше розглянути роботу над програмою «Прямим текстом. Бліц» на телеканалі ЗІК. Це авторський проект, тому він міг сповна у ньому відкритись.

Насамперед варто звернути увагу на лексичні росіянізми, які трапляються в мовленні О. Дроздова, адже вони мають руйнівний вплив на структуру української мови. На думку А. Капелюшного, «найчастіше причиною помилок є недостатній словниковий запас у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою» [16, с. 95]. Проте, ті журналісти, для яких українська мова є рідною, теж часто допускають помилки через вплив російськомовного середовища та масового поширення російськомовних журналістських матеріалів.

Для того, щоб охарактеризувати причини виникнення лексичних росіянізмів, використаємо типологію О. Пономарева. Він виділив два таких джерела:

2.Помилки, повязані з використанням таких же коренів в українській мові [1, с. 131].

Наведімо кілька прикладів вживання слів, що виникли внаслідок неправильного перекладу з російської мови на українську:

·Чесно кажучи, підписавши «харківську угоду» нинішня влада здала в розстрочку державний суверенітет України (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц» — 2013. — 21 лютого).

Правильно писати дала в кредит [17, с. 33].

·«Дійсно, якась доля правди у цьому є» (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц» — 2013. — 21 лютого)

Для уникнення лексичного росіянізму потрібно написати частка правди [18, с. 95].

·Реформи мають відбуватися з урахуванням геополітичної специфіки сучасного положення України та її економічних можливостей (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2012. — 18 жовтня). Коли мовиться про «обстановку, що склалась», «ситуацію», «обставини», «місце, роль у суспільному житті» потрібно вживати слово становище [25, с. 172].

·Справа в тому, що він людина достатньо складна внутрішньо, яка не готова йти на компроміс (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц» — 2012. — 18 жовтня).

Правильно писати річ у тому (у тім) [20, с. 139].

Помилки, повязані з використанням таких же коренів в українській мові:

·Але остаточно в душі та людина пуста, нічого собою не представляє (ЗІК, «Прямим текстом» — 2012. — 13 грудня).

Щоб уникнути лексичного росіянізму потрібно написати із себе не являє [21, с. 36].

·Щоб скоординувати подальші дії й єдиним ударом наносити удари (ЗІК, «Прямим текстом» — 2013. — 31 січня).

Для уникнення лексичного росіянізму потрібно написати завдавати [21, с. 32].

Ще одним типом лексичних помилок виявлених в мовленні ведучого програми «Прямим текстом. Бліц» є неправильне вживання паронімів, що теж має свої різновиди.

По-перше, хибне слововживання паронімів внаслідок незнання журналістами їх значень:

· Звичайно, цього ми не робимо (ЗІК, «Прямим текстом» — 2011. — 31 січня).

Як пише О.Пономарів, в значенні як завжди, як заведено доцільно вживати зазвичай. Адже таке словесне розрізнення звичайно і зазвичай підтверджує лексичне багатство нашої мови [1, с. 88].

·На ваш погляд, хіба не краще перевіряти скорочені посилання, щоб дізнатися висхідний ресурс (ЗІК. «Прямим текстом» — 2012. — 6 грудня).

Висхідний — той, що підіймається вгору, розвивається до вищого рівня. Очевидно, що в цьому реченні йшлось про початковий, тобто вихідний, ресурс [22, с. 78].

·Ви можете пропонувати для розгляду, як версію, роботу над проектом закону, який базуватиметься на змішаній системі (ЗІК. «Прямим текстом» — 2011. — 13 грудня).

За лексикографічними джерелами української мови, «змішаний — відносний прикметник, що називає тимчасову ознаку». А в наведеному прикладі йдеться про постійну ознаку, якість, що в нашій мові відтворюється словом «мішаний — такий, що складається з різних принципів, порід, статей» [22, с. 112].

По-друге, помилки повязані з нерозрізненням міжмовних паронімів:

·Ознаки загроз та кризових ситуацій проявляються у різний час, фіксуються з різними степенями повноти різними джерелами. (ЗІК. «Прямим текстом. Бліц» — 2012. — 18 жовтня).

Степінь — це математичний термін, що означає добуток множників. Оскільки, автор мав на увазі порівняльну величину, то йому слід було вжити слово ступінь [22, с. 234].

По-третє, міжмовна паронімія повязана з неправильним вживанням прийменників, що виникає при перекладі з російської мови на українську:

·В чому були порушення — нам так і не аргументували (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц». — 2012 — 18 жовтня).

В новому складі гурт швидко привернув увагу слухачів (ЗІК. «Прямим текстом» — 2013 — 3 січня).

На початку речення перед голосним потрібно вживати прийменник у: У чому, У новому [23, с. 236].

·Про це повідомив міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко в своєму мікроблозі на Twitter (ЗІК, «Прямим текстом». — 2012. — 9 жовтня).

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв, доцільно вживати прийменник «у» [24, с. 41]. Тобто правильно писати і говорити: у своєму.

Також у мовленні Остапа Дроздова зауважуємо поодинокі випадки неправильного наголошування слів: випа́док (замість правильного ви́падок), віч-на-ві́ч (віч-на́-віч), фа́ховий (фахови́й). Як зазначає А. Капелюшний, обізнаність журналіста з нормами української акцентуації є одним із виразних індикаторів мовної компетенції журналіста. Мовознавець зауважує, що помилкове наголошування слів засвідчує в тележурналіста не лише низький рівень мовної компетентності, а й невисокий освітній та фаховий рівень загалом [19, с. 227].

Окремої уваги потребує аналіз вживання телеведучим іншомовної лексики. Слова іншомовного походження є одним із шляхів збагачення лексичного складу кожної мови. Українська мова підпорядковує запозичення своїм фонетичним та граматичним законам, часто виробляє до них синоніми з власного лексичного матеріалу (наприклад, алфавіт — абетка, пейзаж — краєвид, фон — тло) і не боїться втратити оригінальності та неповторності від уживання певної кількості чужих слів. [1, с. 125]. Проте запозичати варто лише тоді, коли мова не має власного лексичного позначення для якогось поняття. Часто в усному й писемному мовленні журналісти вдаються до надуживання іншомовної лексики через недостатнє знання словесного багатства рідної мови. Як справедливо зауважив О. Пономарів, «на відміну від багатьох цивілізованих країн, де слово може стати надбанням літературної мови тільки після дозволу академічної мовознавчої установи, у нас будь-хто може вживати що завгодно і де завгодно» [1, с. 126].

Розгляньмо декілька прикладів:

·Якщо не буде форс-мажорів новообрана Верховна Рада розпочне роботу через сім днів» — («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2012 — 6 грудня). На наш погляд, можна замінити форс-мажор на український відповідник: непередбачувана обставина.

·Певні цікаві ноу-хау («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2013 — 18 лютого).

·Це світові експерти, які сьогодні нам надають консалтинг у цьому питанні («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2012- 18 жовтня). Слово консалтинг має в українській мові сім відповідників (деякі з них — синоніми): порадництво, дорадець, порадник, радний, дорадчий, порадний, порадчий [20, с. 4].

Отже, журналісти повинні замінювати іншомовні слова українськими відповідниками, а у тих випадках, коли іншомовного лексичного запозичення ще достатньо незасвоєного українською мовою, в журналістському творі не можна уникнути, А. Капелюшний радить використовувати різні способи введення іншомовного слова в текст, що полегшить читачам, слухачам, глядачам його сприйняття:

після малозрозумілого слова подати у дужках український відповідник;

обіграти іншомовне слово в тексті, зясувавши його значення;

подати в тексті визначення невідомого слова;

дати посилання внизу колонки (сторінки) в газеті чи рухомим рядком на телеекрані;

за насиченості тексту порівняно новими іншомовними лексичними запозиченнями подати в кінці його короткий словничок іншомовних слів [14, с. 28].

Позитивним моментом є те, що Остап Дроздов у мовленні використовує фразеологізми та крилаті вислови. Адже вони є засобом увиразнення і піднесення думки, дають емоційно-експресивне забарвлення мовленню:

·Волося стає дибом («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2013 — 18 лютого) — цей фразеологізм означає «відчуття несподіваного страху».

·Своя сорочка завжди ближча до тіла («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2013 — 3 січня).

·Альма- матер («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2013 — 18 лютого) — шаноблива назва навчального закладу для тих, хто в ньому навчається [15, с. 7].

·Чи потрапляли вам на очі порівняння з Тігіпком («ЗІК, «Прямим текстом. Бліц.» — 2012 — 15 вересня).

Натрапляємо в мовленні телеведучого програми «Прямим текстом. Бліц» стилістичні помилки, такі-як : тавтологія, вживання жаргонних слів.

Тавтологія — неусвідомлюваний, мимовільний або, навпаки, навмисний повтор у межах словосполучення, речення того самого, однокореневого чи різнокореневого слів з тотожним, аналогічним і подібним значенням. О. Тараненко, наголошує, що тавтологія може бути виявом недостатньої культури мови [26, с. 133] :

·Університет, який працює як університет з 19 століття (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц» — 2013 — 18 лютого).

·Можуть придумати багато гарних слів, які будуть гарно звучати (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц» — 2013 — 18 лютого).

·Це б нічого, якби там не був серед сімсот людей не був один іноземець» (ЗІК, «Прямим текстом. Бліц» — 2012 — 15 вересня).

Телеведучий — людина, яка завойовує аудиторію позитивними якостями своєї особистості. Найвищий професіоналізм ведучого — це його інтелігентність, телевізійний талант, ерудиція, вміння «зберегти обличчя» за будь-яких обставин, переконання глядачів у тому, що вони отримують найдостовірнішу, найобєктивнішу інформацію. Аудиторія сприймає телеведучого як транслятора інформації, якщо він і не сам проводив розслідування, і не сам добував факти, то його обовязок — уміло і тактовно їх подати. Ведучий має бути впевненим, але не самовпевненим. Особистість телеведучого накладає свій відбиток на характер мовлення програми. Деякою мірою він повинен відчувати себе «соціальним педагогом».

Оскільки ведучий — це головний комунікатор програми, вважаємо доречним розглянути індивідуально-особистісні характеристики, які мають бути йому притаманні. Окресленню критеріїв формування якостей журналіста в кадрі присвячено багато праць. За основу візьмемо працю Н. Богомолової, яка зазначає, що комунікант звертає увагу на таку групу характеристик, як:

) характеристики зовнішності: фізичні дані, оформлення зовнішнього вигляду;

) комунікативні характеристики: тембр голосу, дикція, манера спілкування;

) внутрішні, особистісні характеристики: знання, інтелект, емоційність, моральні цінності [32, с. 63].

Поводить себе Олег Дроздов в ефірі доволі впевнено, енергійно, місцями навіть провокаційно. Йому притаманні жвавість та рухливість. Він доволі емоційний та багато жестикулює. Найчастіше надаючи слово гостям, ведучий протягує руку в напрямку до співрозмовника із долонею вгору, при запереченні діє голова і рухи долоні в напрямку до співрозмовника жестом, що ніби відмежовує ведучого від співрозмовника. Так само, склавши руки, Олег Дроздов часто показує на співрозмовника. Таким своєрідним наказом говорити чи дати слово іншому мало хто знехтує. Коли ведучий хоче на чомусь наголосити, він піднімає до скроні вказівний палець, при цьому рука в нього напівзігнута.

Тембр голосу Остапа Дроздова середній, що покращує сприйняття матеріалу. Проте є і негативний момент у манері спілкування ведучого -зашвидкий темп розмови, що не дозволяє глядачеві сприйняти все сказане. Також спостерігаємо в його спілкуванні «икання»?, що недопустимо у мовленні телеведучого.

Щодо зовнішнього вигляду, який теж є важливим, ведучий «Прямого тексту» справляє досить непогане враження. Акуратна сорочка, гарна зачіска, окуляри — складові образу, що налаштовують на загальний лад програми.

На наш погляд, Остапа Дроздова не можна назвати мовною особистість. Оскільки виявлені нами помилки у використанні росіянізмів, іншомовної лексики, у вживанні паронімів, у наголошенні слів свідчать про неналежне володіння нормами українського слововживання, про нездатність оперативно і адекватно відреагувати на певну ситуацію добором необхідного слова.

Цікавим мовцем у сучасному медіапросторі є телеведуча Анна Безулик. Її журналістська карєра на телебаченні розпочалась на центральному телебаченні ще в 1992-му. На експериментальному каналі УТ-3 вона працювала над програмами «Winner», «Радикюль» та «Круті новини». Паралельно була коментатором на Національній телекомпанії України. З 1997-го Анна Безулик стає автором та ведучою програми «Сніданок з «1+1»». Через два роки займає посаду шеф-редактора. А в 2002 р. журналістка вперше пробує себе як керівник дискусії: у період передвиборчої кампанії веде політичні теледебати. Цього ж року стартує її авторський проект «Я так думаю». Декілька років ток-шоу транслювалось на каналі «1+1», а у квітні 2009 року відновило свою роботу на «5 каналі». Нагадаємо, 18 березня 2010 року ток-шоу «Я так думаю» вийшло востаннє, оскільки закінчився контракт між 5 каналом та «Українською медійною групою».

І. Гончарова називає Ану Безулик — «безпристрасним арбітром, першопрохідцем серед ведучих подібних ток-шоу в Україні». Наголошує, що їй довелося пережити й період «закручення гайок» наприкінці президентства Леоніда Кучми, й небувалий «розгул» свободи слова після помаранчевої революції.

Характеризуючи Анну Безулик як мовну особистість, варто детальніше розглянути її роботу над програмою «Я так думаю». Оскільки це авторський задум, вона мала можливість у ньому відкритись. Також цікаві особливості мовної поведінки тележурналістки має й дискусійний формат програми.

Мовознавець С. Сухих пропонує усіх комунікантів розуміти як структуру відповідних рис характеру, здібностей, темпераменту, установок та рівнем володіння мовним кодом. Він виділяє гармонійний, конфліктний та імпульсивний типи особистостей [33, с. 112]. Згідно з його типологією, Анну Безулик можна віднести до гармонійного типу. Адже їй притаманна планова поведінка, що втілена у чітких стратегіях. Ведуча завжди всім присутнім у студії надавала змогу висловити свої думки щодо найгостріших подій у політичному житті країни. Безулик завжди підготовлена, завжди «в темі», завжди намагається виглядати в міру емоційною, найчастіше це їй вдавалося.

Зокрема пропонуємо розглянути деякі вимоги до журналіста інтервюера запропоновані М. Барманкуловим [34, с. 31]:

·здатність до імпровізації;

· миттєве народження думки в процесі діалогу;

· неочікуване запитання і чітка відповідь;

·відступ від звичних зворотів та ходу думок;

·природне усне мовлення, але з дотриманням усіх норм культури мовлення.

На нашу думку, ток-шоу Анни Безулик «Я так думаю» є одним із позитивних прикладів дотримання перелічених вимог. Оскільки вона вміє створити діалог. Запитання ведучої, навіть якщо і підготовлені заздалегідь, сприймаються як щойно народжені. Також пані Безулик уміє тактовно зупинити співрозмовника, що не менш важливо.

Кожна публічна особа, в тому числі і журналіст, повинна вміти вільно спілкуватися рідною мовою. Людина, яка не знає державної мови чи володіє нею недосконало, у свідомості громадян ідентифікується як особа з низьким рівнем освіти. Анна Безулик, на наш погляд, досконало володіє українською літературною мовою.

Не менш важливим є відповідність мовлення особистості усталеним граматичним нормам. Правильність та чистота бесіди повязані з освіченістю адресанта і забезпечуються дотримання канонів літературної мови. Так, у Анни Безулик простежуються поодинокі огріхи із наголошуванням слів, до прикладу: неправильно наголошує слово запита́ння, вимовляючи запи́тання: «Тут одразу декілька запи́тань («1+1», «Я так думаю» — 2007. — 31 травня). Також у ведучої є проблеми із відмінюванням числівників: «реакція чотирнадцяти учасників переговорів замість реакція чотирнадцятьох учасників» («1+1», «Я так думаю» — 2007. — 25 січня).

Загальновідомо, що фразеологізми є найвиразнішими мовними формами естетичного сприймання, оригінального мислення народу, ціннісних орієнтацій, за якими проглядається «чуттєвий» та здатний до сміху український характер. Як слушно зауважує С. П. Коновець, чим більше журналіст використовує фразеологізми, тим яскравішим є його виступ, а вплив на читача — ефективнішим. Тому принципово важливим є те, якими прийомами користується медіафахівець, коли вживає фразеологічні вислови, що нового привносить у їхній зміст і склад [4, с. 123].

Наведемо декілька прикладів:

·Я просто розставляю крапки над «і», розумієте? («1+1», «Я так думаю» — 2007. — 8 лютого) — цей фразеологізм означає: «завершувати, закінчувати що-небудь, остаточно вирішувати щось»[15, с. 78].

·Олександре Валентиновичу, це дійсно робиться для того, аби, от, Ви зокрема виглядали голубом миру? («1+1», «Я так думаю» — 2007. — 31 травня). З давніх-давен символом миру вважається голуб із оливковою гілкою.

·Ну от, до Сергія Маркова приєднується Костянтин Затулін, персона нон-грата («1+1», «Я так думаю» — 2007. — 1 лютого). З лат. означає «небажана персона».

·Дослівно була така цитата: «Ви закликали їх не підливати масла у вогонь такими жорсткими заявами» («1+1», «Я так думаю» — 2007. — 5 квітня) — цей фразеологізм означає: «підсилювати, розпалювати, збуджувати певні почуття, переживання, суперечку і т. ін. [15, с. 96].

Для ведучого телевізійної передачі необхідна добра дикція, вміння вести розмову у відповідній тональності. За нашим спостереженням, мовлення Анни Безулик вирізняється стриманістю та інтелігентністю. Протягом усієї передачі вона уміє зберегти врівноважений, спокійний тон, не зважаючи на дискусії, що інколи торкаються і самої ведучої. Варта уваги ситуація під час одного з ефірів програми «Я так думаю»:

Арсеній Яценюк: «Я Вас прошу, Аню, не читайте радянських газет особливо до обіду. Ви пригадуєте класику (спокійно та з іронією)?»

— Ведуча: «Ви не уявляєте (легко, з усмішкою), який в мене зіпсований шлунок, але я змушена читати і слухати все, що говорять в нашій країні (спокійно та впевнено). Арсенію Петровичу, чому Ви заблокували роботу Парламенту (підвищує тон, пришвидшує темп)?» («1+1», «Я так думаю» — 2008. — 10 квітня).

Мовлення Анни Безулик виразне та образне. Вона вміє якнайтонше передавати думку, почуття, переживання чи давати оцінку ситуації. Її бесіда в міру емоційна, доволі образна для такого типу програм та багата додатковими відтінками.

Тележурналіст має дуже уважно ставитись до усного тексту. Його ретельно обдумувати, бо чим кращим він буде, тим краще виглядатиме сам мовець. Спостерігаючи, можна зробити висновки, що текст досліджуваних програм — це не лише словесна тканина. Він передбачає взаємодію усного і писемного мовлення та розгортається одночасно на вербальному рівні, відеоряді та звуковому супроводі [6, с. 9].

Варто згадати і про невербальні компоненти комунікації, що теж наявні у процесі спілкування та є важливою частиною тексту.

Дослідники до невербальної комунікації відносять: мову жестів і поз, мову міміки, парамовленнєві характеристики (ритм, тембр, темп мовлення), мову ділового одягу та мову запахів [8, с. 187].

Щодо ритму мовлення Анни Безулик, то він не позбавлений внутрішньої напруги, буває розважливим, пожвавленим та трохи пришвидшеним. У ведучої низький голос з виразною силою та гнучкістю.

Анна Безулик є достатньо розкутою ведучою. Вона енергійна в міру того, як дозволено нормами поведінки для журналіста серйозних аналітични програм. Її не можна звинуватити в швидкій зміні настрою під час ефіру. Виразність міміки свідчить про достатній емоційний контроль. Зокрема ведуча часто жестикулює, може закусувати губи. Особливістю міміки української ведучої є й прикладання вказівного пальця до скронь.

В арсеналі Анни Безулик достатньо жестів, що свідчать про доброзичливість її намірів: розкриті руки в напрямку до співрозмовника, піднята, але не закинута голова, розмова без вторгнення на територію учасника дискусії, пряма спина. Ведуча є уважним слухачем. Про це свідчить те, що вона дивиться в очі під час бесіди, дещо нахиляє голову, киває на знак схвалення та подається вперед до гостя, з яким спілкується.

Дослідивши Анну Безулик як мовну особистість, можна зробити висновок, що їй вдається вміло поводитись у кадрі. Її мовлення багате та цікаве, глибоко індивідуальне. Зокрема вражає професіоналізм Анни Безулик — вміння добре слухати своїх співрозмовників, не перебивати їх, при потребі тактовно зупинити. Можливо, це чи не одна з журналістських якостей, на якій базується імідж ведучої.

Розділ 3. Охорона праці

Робоче місце — це зона трудових дій працівника, обладнана для виконання певних операцій виробничого процесу, де взаємодіють три головні елементи праці — предмет, засоби і субєкт праці. На одному робочому місці можуть працювати два або кілька працівників, які виконують спільне завдання. Наукова організація робочого місця передбачає створення працівникові всіх необхідних умов для високопродуктивної і високоякісної праці за можливо менших фізичних зусиль і мінімальному нервовому напруженні та передбачає:

·оснащеність робочого місця відповідним основним і допоміжним устаткуванням, технологічною і організаційною оснасткою;

·раціональне планування, тобто найзручніше і найефективніше розміщення усіх елементів робочого місця для трудового процесу;

·створення безпечних і здорових умов праці.

Просторова організація робочого місця повинна забезпечувати:

·відповідність планування робочого місця санітарним і протипожежним нормам і вимогам;

·безпеку працівникам;

·відповідність просторових відношень між елементами робочого місця, антропометричними, біомеханічними, фізіологічними, психофізіологічними і психічними можливостями людини, що працює;

·можливість виконання основних і допоміжних операцій в робочому положенні, що відповідає специфіці трудового процесу, в раціональній робочій позі і з використанням найбільш ефективних прийомів праці;

·вільне переміщення працівника за оптимальними траєкторіями;

·достатню площу для розміщення обладнання, інструменту, засобів контролю, деталей та ін.

Просторові та розмірні співвідношення між елементами робочого місця повинні дозволяти:

·розміщення працівника з врахуванням робочих рухів і переміщень згідно з технологічним процесом;

·оптимальний огляд джерела візуальної інформації;

·зміну робочої пози і положення;

·раціональне розміщення основних і допоміжних засобів праці.

Обовязковою умовою є те, що на робочому місці повинні знаходитись лише ті технічні засоби, які необхідні для виконання робочого завдання, і розміщуватися вони повинні в межах досяжності з метою виключення частих нахилів і поворотів корпусу людини, що працює.

Під час роботи з персональним компютером повинні бути дотримані наступні вимоги.

Вимоги до приміщення. Площу приміщень, в яких розташовують персональні компютери, визначають згідно з чинними нормативними документами з розрахунку на одне робоче місце, обладнане ПК:

·площа — не менше 6,0 м2;

·обєм — не менше 20,0 м3, з урахуванням максимальної кількості осіб, які одночасно працюють у зміні;

·робочі місця повинні бути розташовані на відстані не менше ніж 1 м від стіни з вікном;

·відстань між бічними поверхнями компютерів має бути не меншою за 1,2 м;

·відстань між тильною поверхнею одного компютера та екраном іншого не повинна бути меншою 2,5 м;

·прохід між рядами робочих місць має бути не меншим 1 м.

Вимоги до організації робочого місця з ПК. Конструкція робочого місця користувача ПК має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з такими ергономічними характеристиками:

·ступні ніг — на підлозі або на підставці для ніг;

·стегна — в горизонтальній площині;

·передпліччя — вертикально;

·лікті — під кутом 70-90° до вертикальної площини;

·запястя зігнуті під кутом не більше 20° відносно горизонтальної площини;

·нахил голови — 15-20° відносно вертикальної площини.

Якщо користування ПК є основним видом діяльності, то ПК і його периферійні пристрої (принтер, сканер тощо) розміщується на основному робочому столі, як правило, з лівого боку. Якщо використання ПК є періодичним, то він, як правило, розміщується на приставному столі, переважно з лівого боку від основного робочого столу.

Кут між поздовжніми осями основного та приставного столів має бути 90-140°.

Висота робочої поверхні столу для ПК має бути в межах 680- 800 мм, а ширина — забезпечувати можливість виконання операцій в зоні досяжності моторного поля.

Рекомендовані розміри столу: висота 725 мм, ширина 600- 1400 мм, глибина 800-1000 мм.

Робочий стіл для ПК повинен мати простір для ніг висотою не менше 600 мм, шириною не менше 500 мм, глибиною на рівні колін не менше 450 мм, на рівні витягнутої ноги — не менше 650 мм.

Робочий стіл для ПК, як правило, має бути обладнаним підставкою для ніг шириною не менше 300 мм та глибиною не менше 400 мм, з можливістю регулювання по висоті в межах 150 мм та кута нахилу опорної поверхні — в межах 20°. Підставка повинна мати рифлену поверхню та бортик на передньому краї заввишки 10 мм. Застосування підставки для ніг тими, у кого ноги не дістають до підлоги, є обовязковим.

Робоче сидіння (сидіння, стілець, крісло) користувача ПК повинно мати такі основні елементи: сидіння, спинку, стаціонарні або знімні підлокітники. У конструкцію сидіння можуть бути введені додаткові елементи, що не є обовязковими: підголовник та підставка для ніг.

Робоче сидіння користувача ПК повинно бути підйомно- поворотним, таким, що регулюється за висотою, кутом нахилу сидіння та спинки, за відстанню спинки до переднього краю сидіння, висотою підлокітників. Регулювання кожного параметра має бути незалежним, плавним або ступінчатим, мати надійну фіксацію.

Хід ступінчатого регулювання елементів сидіння має становити для лінійних розмірів 15-20 мм, для кутових — 2-5°. Зусилля під час регулювання не повинні перевищувати 20 Н. Ширина та глибина сидіння повинні бути не меншими за 400 мм. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400-500 мм, а кут нахилу поверхні — від 15° вперед до 5° назад. Поверхня сидіння має бути плоскою, передній край — заокругленим. Висота спинки сидіння має становити 300±20 мм, ширина — не менше 380 мм, радіус кривизни в горизонтальній площині — 400 мм. Кут нахилу спинки повинен регулюватися в межах 0-30° відносно вертикального положення. Відстань від спинки до переднього краю сидіння повинна регулюватись у межах 260-400 мм.

Для зниження статичного напруження мязів рук необхідно застосовувати стаціонарні або знімні підлокітники довжиною не менше 250 мм, шириною 50-70 мм, що регулюються по висоті над сидінням у межах 230±30 мм та по відстані між підлокітниками в межах 350-500 мм.

Поверхня сидіння, спинки та підлокітників має бути напівмякою, з неслизьким, ненаелектризовувальним, повітро- непроникним покриттям та забезпечувати можливість чищення від бруду.

Монітор та клавіатура мають розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, але не ближче 600 мм, з урахуванням розміру алфавітно-цифрових знаків та символів.

Відстань від екрана до ока працівника повинна складати

Розташування монітору має забезпечувати зручність зорового спостереження у вертикальній площині під кутом ±30 град. від лінії зору працівника.

Клавіатуру слід розміщувати на поверхні столу або на спеціальній, регульованій за висотою, робочій поверхні окремо від столу на відстані 100-300 мм від краю, ближчого до працівника. Кут нахилу клавіатури має бути в межах 5-15 град.

Розміщення принтера або іншого пристрою введення- виведення інформації на робочому місці має забезпечувати добру видимість монітору, зручність ручного керування пристроєм введення-виведення інформації в зоні досяжності моторного поля: по висоті 900-1300 мм, по глибині 400-500 мм.

При потребі високої концентрації уваги під час виконання робіт з високим рівнем напруженості суміжні робочі місця з ПК необхідно відділяти одне від одного перегородками висотою 1,5- 2 м.

Режим праці та відпочинку користувачів ПК встановлюють з урахуванням психофізіологічної напруженості їхньої праці, динаміки функціонального стану систем організму та працездатності. Раціональний режим праці та відпочинку передбачає запровадження регламентованих перерв, рівномірний розподіл навантажень протягом робочого дня, регулярні комплекси вправ для очей, рук, хребта, поліпшення мозкового кругообігу та психофізіологічне розвантаження.

З метою запобігання перевантаження організму як в цілому, так і окремих його функціональних систем, передусім зорового та рухового аналізаторів, центральної нервової системи, загальний час щоденної роботи з ПК обмежують. Робота з персональним компютером вважається основною, якщо вона займає не менше як 50 % часу робочого дня чи робочої зміни.

З урахуванням характеру трудової діяльності, напруженості та важкості праці з використанням ПК під час основної роботи за восьмигодинної робочої зміни встановлюють додаткові регламентовані перерви:

·для розробників програм тривалістю 15 хв через кожну годину роботи;

·для операторів персональних компютерів тривалістю 15 хв через дві години роботи;

·для операторів компютерного набору тривалістю 10 хв через кожну годину роботи.

За жодних умов безперервна робота з ПК не повинна перевищувати чотири години.

За дванадцятигодинної робочої зміни протягом перших восьми годин регламентовані перерви встановлюють аналогічно до восьмигодинної робочої зміни, а протягом останніх чотирьох годин тривалістю 15 хв через кожну годину незалежно від характеру трудової діяльності.

Користувачі персональних компютерів, для яких ця робота є основною, підлягають медичним оглядам: попереднім — під час влаштування на роботу і періодичним — протягом трудової діяльності раз на два роки. Жінок з часу встановлення вагітності та в період годування дитини грудьми до роботи з ПК не допускають.

Висновки

Культура мовлення — це чи не найяскравіший показник цивілізованості суспільства, відображення його інтелектуального рівня, загальної культури та моральності. Процес опанування мови пов`язаний зі здобуттям навичок літературного спілкування, із пропагандою й засвоюванням літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйнятті спотвореної мови або суржику.

Досконале володіння мовою є важливим компонентом загальної культури особистості, сприяє грамотній підготовці фахівців у різних сферах, у тому числі і журналістів, оскільки саме творче використання засобів мовлення повною мірою виявляє професійні обдарування особистості, сприяє її самовираженню.

Погоджуємось із твердженням О. Сербенської, що культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості, яка успішно розвивається тоді, коли носіям національної літературної мови не байдуже, як говорять і пишуть їхньою мовою, як сприймається вона в різних суспільних середовищах.

Мовознавці під мовною особистістю розуміють — носія мови, котрий досконало знає мову, дотримується усталених норм усної і писемної форм літературної мови, усвідомлено творчо нею володіє, сприймає мову в контексті національної культури, користується мовою як органічним засобом самотворення, самоствердження і самовираження, розвитку власних інтелектуальних та емоційно-вольових можливостей, засобом соціалізації особи в певному суспільстві.

Норма літературної мови в її конкретному iсторичному виявi є центральним поняттям теорії культури мови. Це одна з найскладніших проблем, багатовимірність якої визначається як iсторичними, культурно-соціологічними, так і власне лінгвістичними факторами.

Попри те, що про мовну норму писало чимало науковців, дослідження показало, що вона і далі залишається каменем спотикання журналістів. Дехто з працівників медіа дозволяє собі відверто нехтувати принципами культури мови.

Відтак, для аналізу мовної компетентності ми обрали двох телевізійних журналістів — Остапа Дроздова та Анну Безулик.

Здійснивши аналіз прямоефірного мовлення Остапа Дроздова, ми визначили частотність різнотипних помилок. Виявлено, що найпоширенішим порушенням ведучим мовної норми є вживання росіянізмів, які мають руйнівний вплив на структуру української мови. Це повязано із двомовністю більшості журналістів та масовим поширенням російськомовних матеріалів на теренах українського інформаційного простору.

У мовленні Олега Дроздова є і позитивний момент — вживання фразеологізмів. Адже вони є засобом увиразнення думки та надають емоційно-експресивне забарвлення мовленню.

Натрапляємо в мовленні Олега Дроздова на вживання іншомовної лексики. Як відомо, слова іншомовного походження є одним із шляхів збагачення лексичного складу кожної мови. Але часто журналісти вдаються до надуживання іншомовної лексики через недостатнє знання словесного багатства рідної мови. Щоб цього уникати, працівники ЗМІ повинні замінювати іншомовні слова українськими відповідниками або подавати визначення невідомого слова в тексті.

Ще одним типом помилок виявлених в мовленні ведучого є невмотивоване вживання паронімів. Причиною помилок є звукова близькість паронімів та омонімів. Вони можуть бути як засобом увиразнення мови ЗМІ, так і підкреслювати незнання журналістами справжнього значення слова. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому, щоб їх уникати, журналістам варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

Також зауважуємо у мовленні ведучого поодинокі випадки неправильного наголошування слів та вживання прийменника, що теж свідчать про низький рівень мовної компетенції.

Робота Анна Безулик є прикладом успішності та професійності українських телеведучих. На наш погляд, вона досконало володіє українською літературною мовою. Щоправда, у мовленні ведучої трапляються поодинокі приклади неправильного наголошення слів. В прямому ефірі Анна Безулик поводиться достатньо розкуто, в міру емоційно, при потребі вміє тактовно зупинити розмовника, що не менш важливо.

Узагальнюючи результати дослідження, ми запропонували раціональні шляхи вдосконалення процесу грамотного прямоефірного мовлення. Адже зважаючи на величезні можливості вибору лексичних засобів української мови, висловлювати свої думки неодноманітно, виразно й оригінально є цілком реальним завданням для тих працівників засобів масової, які постійно збагачують свій лексичний запас і по-справжньому шанують українське слово. Врешті-решт від якісного мовлення залежить доля окремих людей і суспільства загалом. Завдання небайдужих до долі рідної мови всіх громадян України, а особливо журналістів, дбати, щоб мова зберігала свої національно-культурні риси. А от акули пера мусять мати тонке мовне чуття, розуміти, що треба, а чого не варто пускати в інформаційний світ. Та й загалом, усім носіям української мови необхідно частіше заглядати у словник, аби в повному обсязі використовувати те словесне багатство, яке має наша мова. І памятати: мова — це не лише засіб спілкування, а й національний скарб, збереження державності країни, особливий чинник формування нації.

Список використаної літератури:

1.Пономарів О. Д. Культура слова. Мовностилістичні поради / О. Д. Пономарів. — К. : Либідь, 2011.

2.Мацько Л. І. Культура української фахової мови / І. Л. Мацько, Л. В. Кравець. — К. : ВЦ «Академія», 2007.

.Яцимірська М. Г. Культура фахової мови журналіста / М. Г. Яцимірська. — Львів : ПАІС, 2004.

.С. Я. Єрмоленко.Культура мови // Українська мова: Енциклопедія. — [2-ге вид.]. — К. : Вид-во "Українська енциклопедія" ім. М. П. Бажана, 2009. — С. 285-286.

.І. І. Огієнко. Наука про рідномовні обовзки. — Львів: Фенікс, 1995.

.О. Сербенська, Ю. Редько, О. Федик. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О. Сербенської. — Львів : Світ, 1994. — 152 с.

.Л. В. Струганець. Культура мови. Словник термінів / Любов Василівна Струганець. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2000. — 88 с.

.С. Є. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор. Українська мова: Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. — К.: Либідь, 2011.

.Б. Н. Головин. Основы культуры речи [Текст] / Б. Н. Головин. — М. : Высш. шк., 1980. — 336 с.

. О. Сербенська, М. Волощак. Актуальне інтервю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей: Наук.-популярне видання. — К., 2001. — 206 с.

.О. Олійник. Світ українського слова : навч. посібник. — К. : "Хрещатик", 1994. — 416 с.

.Ю. Н. Караулов. «Четыре кита» современной лингвистики, или о предпосылках включения «языковой личности» в объект науки о языке / Ю.Н.Караулов // Соотношение частно-научных методов и методологии в филологической науке. — М.: Наука, 1986. — С.45-46.

. О. Сербенська. Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка — Львів, 1993. — 111 с.

. М. И. Ильяш. Основы культуры речи [Текст] / М. И. Ильяш. — Киев_Одесса : Высш. шк., 1984. — 187 с.

. В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. Фразеологічний словник української мови.- К.: Освіта, 2008. — 224 с.

. А. О. Капелюшний. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. — Вид. 2-ге, перероблене. — Львів: ПАІС, 2007. — 400с.

. О. Сербенська, М. Білоус. Екологія українського слова. Практичний словничок-довідник. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. — 68 с.

. А. О. Капелюшний. Телебачення прямого ефіру: практика мовлення, типові помилки: Навчальний посібник. — Львів: ПАІС, 2011. — 400с.

. А. О. Капелюшний. Мовна компетенція телевізійних журналістів у їхніх прямоефірних виступах / Анатолій Капелюшний // Вісник Львів. ун-ту. Сер. Журналістика. — Львів : ЛНУ, 2011. — Вип. 34 ; Ч. 1. — С. 226-230.

. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За загальною редакцією Олександри Сербенської: Посібник. — Львів: Світ, 1994. — 152с.

.О. Сербенська, М. Білоус. Екологія українського слова. Практичний словничок-довідник. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. — 68 с.

. Д. Г. Гринчишин, О. А. Серб енська. Словник паронімів української мови. — К.:Освіта, 2008. — 320 с

. А. П. Коваль.Практична стилістика української мови. — К.: Вища шк., 1978.

. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. — К.: Наук. думка, 2007. — 288 с.

. Є. Д. Чак. Чи правильно ми говоримо? — К.: Освіта, 1997. — 240 с.

. О. Я. Тараненко. Культура мови // Українська мова: Енциклопедія. — [2-ге вид.]. — К. : Вид-во "Українська енциклопедія" ім. М. П. Бажана, 2010. -С. 285-286.

. С. Єрмоленко. Просторова і часова глибина літературної норми: Хроніка. Літературна мова в теорії і практиці // Дивослово. — 1999. — №4. — С. 61-70.

. Л. Струганець. Мовна норма: стале і змінне // Культура слова. — 2011. — №74. — С.34-43.

. М. М. Пилинський. Мовна норма і стиль. — К., 1976.

. М. П. Кочерган. Про системність у лексиці та семантиці// Українська мова і література в школі. — 1976. — №4. — С. 38 — 45.

.Л. Струганець. Мовна норма: стале і змінне // Культура слова. — 2011. — №74. — С.34-43.

. Н. Богомолова. Социальная психология печати, радио и телевидения / Н. Богомолова. — М. : Высшая школа, 1991. — 156 с.

. С. А. Сухих. Структура коммуникантов в общении // Языковое общение: процессы и единицы. — Калинин, 1986.

. М. К. Барманкулов. Жанры печати, радиовещания и телевиденья. — Алма-Ата, 1974.

. А. А. Залевская. Введение в психолингвистику.М., 2009

. К. Чернявський. Шляхи формування мовної особистості студента // Молодь і державна мова: Київ, молодіжна наук.-практ. конф., 19-20 трав. 2000 р.: Зб. матеріалів. К., 2000.

. Цицерон Про обовязки // Цицерон Про старість. Про дружбу. Про обовязки. — М., 1975.

. Г. М. Сагач. Риторика : навч. посіб. для студентів серед. і вищ. навч. закладів / Г. М. Сагач ;[вид. 2-ге, перероб. і доп.]. — К. : ВД «Ін Юре», 2010. — 568 с.